Глава 12

Джессіка йшла коридором, тримаючи в руках теку з медичними картками. Уже настав ранок, а отже, її нічна зміна добігала кінця. Кроки були спокійними й неквапливими - поспішати нікуди. Світле волосся дівчини було зібране в акуратний хвіст, постава рівна, а погляд спокійний. Джессіка була вродливою, навіть дуже, і давно звикла до поглядів, які супроводжували її всюди. Висока, струнка, з виразними рисами обличчя та яскравими карими очима, вона не докладала жодних зусиль, щоб привертати увагу. Це виходило само собою, навіть коли вона того не хотіла.

Її начальник не соромився жартувати на межі флірту, але Джессіка завжди чемно ставила його на місце. Можливо, саме через це їй і почали ставити нічні зміни. Хоча спершу це її засмучувало, з часом вона звикла - уночі все було тихіше й спокійніше.

Вона йшла у своїх справах: перед тим як піти додому, треба було занести картку на черговий пост і дорогою замінити крапельницю. Раптом вона помітила групу медсестер, що стояли біля вікна й уважно дивилися у двір. Ледь примружившись, вона підійшла ближче.

— Що сталося? — запитала вона у своєї знайомої Марти, яка стояла в центрі.

— Дивись, — Марта кивнула у бік вікна. — Бачила раніше того хлопця? Он, на турніку.

Джессіка глянула у двір і впізнала Алекса. Він був пацієнтом із її відділення. Тихий хлопець, але трохи дивакуватий. Зараз він підтягувався. Його сорочка лежала поруч на лавці, відкриваючи медсестрам вид на міцне, підтягнуте тіло. Тим часом вони хором рахували, скільки разів він уже підтягнувся:

— Сорок вісім, сорок дев’ять...

— Уже п’ятдесят разів, уявляєш? — захоплено сказала одна з медсестер.

— Оце так! І навіть не втомлюється! — додала інша.

— Не повірите, перед цим він ще цілу годину бігав!

Медсестри явно забули про роботу, спостерігаючи за хлопцем. Здавалося, увесь жіночий персонал був захоплений цим видовищем.

— Це, мабуть, єдиний пацієнт, який використовує спортивний майданчик за призначенням, — усміхнулася Марта. — Цікаво, він спортсмен?

Джессіка усміхнулася. Так, вона його знала. Іноді він проходив повз неї вночі, коли вона чергувала - виправдовувався то безсонням, то бажанням прогулятися. Алекс виходив увечері й повертався глибокої ночі. Джессіці подобався цей хлопець, і якось вона навіть натякнула, що не проти погуляти з ним. Але відтоді минуло вже кілька днів, а він так і не запросив її. Хоч він був дивним і замкнутим, у цьому була своя привабливість. Навіть прикро - він був, мабуть, єдиним хлопцем у лікарні, який жодного разу не просив її номер телефону й не намагався залицятися.

Тим часом медсестри й далі витріщалися, голосно обговорюючи статуру Алекса. Деякі навіть дістали телефони й почали його фотографувати. Однак це несподіване зібрання невдовзі привернуло увагу старшої медсестри.

— Що тут відбувається?! — її суворий голос миттєво змусив усіх замовкнути.

Занурена у свої думки, Джессіка здригнулася від несподіванки. Старша медсестра повільно обвела присутніх поглядом - він не віщував нічого доброго, а голос став холодним і вимогливим:

— Це що за дитячий садок? Вам роботи немає? Ану швидко повернулися до своїх обов’язків!

Медсестри, опустивши голови, почали швидко розходитися. Виглядали вони явно ніяково. Джессіка теж уже збиралася йти, ще раз крадькома глянувши на Алекса. Він і далі підтягався, навіть не підозрюючи, що відволік бідних дівчат від роботи.

Джессіка переодягнулася й вийшла з кімнати персоналу. На ній були джинси й світла сорочка - нічого особливого, але навіть так вона виглядала так, що зустрічні хлопці озиралися їй услід. Вона йшла коридором до виходу. Після нічної зміни в голові відчувалася легка втома, і найбільше їй хотілося дістатися додому й трохи поспати.

І раптом, за поворотом, вона побачила знайоме обличчя. Алекс ішов назустріч, і їхні погляди перетнулися. Джессіка мало не спіткнулася від несподіванки.

— О, привіт, — сказала вона, намагаючись говорити легко, ніби зовсім не здивувалася.

— Привіт, — відповів Алекс і ледь усміхнувся.

Вони вже збиралися розійтися, коли Алекс раптом зупинився й окликнув її:

— Слухай… ти ніби казала, що не проти прогулятися. Може, сьогодні ввечері?

Серце Джессіки вдарило сильніше. Вона цього чекала, але саме зараз виявилася не готовою.

— Я… дякую, — усміхнулася вона, але відразу ж із жалем додала: — Але сьогодні я знову на чергуванні… Вибач.

На обличчі Алекса з’явилося розчарування. Він трохи опустив погляд і кивнув, ніби намагався приховати, що засмутився.

І тут Джессіка зрозуміла - так залишати не можна. Якщо вона зараз відмовить, Алекс може подумати, що він їй не цікавий, а це було зовсім не так.

— …але, — швидко додала вона, — давай так: я щось вигадаю. Зустрінемося ввечері о дев’ятій, у внутрішньому дворику. Гаразд?

Алекс підвів погляд. Його очі загорілися. Він знову усміхнувся - тепер вже по-справжньому - і коротко кивнув:

— Добре. До вечора.

— Побачимось, — сказала Джессіка й пішла далі, але на губах усе ще трималася легка усмішка.

Вийшовши з лікарні, вона дістала телефон і, знайшовши потрібний контакт, натиснула кнопку виклику:

— Марто, привіт ще раз. Вибач, що так раптово, але в мене до тебе величезне прохання...

Джессіка сиділа на лавці у внутрішньому дворику, підібгавши ноги й обхопивши їх руками. Вона дивилася у бік входу, трохи нервуючи. Варто було Марті дізнатися про прогулянку з Алексом - та одразу погодилася помінятися з нею змінами. Єдиною умовою, яку висунула Марта, був докладний звіт про те, як минуло "побачення", саме так вона це назвала. Джессіка воліла б назвати це просто зустріччю, але сперечатися не стала. Тепер у неї був вільний вечір. Нещодавно вона й подумати не могла, що взагалі захоче з кимось зустрітися, але зараз... просто не була проти.