Глава 5

Алекс отямився повільно, ніби виринав із глибокого, липкого сну.

Спершу він почув ритмічне попискування десь поруч і тихе крапання рідини. Потім повернулися відчуття - м’яка подушка під головою, тепло ковдри, слабкість у тілі, ніби воно стало чужим. Розплющивши очі, він побачив тьмяну стерильну стелю. Крізь напівзапнуті жалюзі пробивалося приглушене денне світло, а вузький сонячний промінь сліпив очі, залишаючи різнокольорові смуги в полі зору - наче він надто довго дивився на лампу.

Алекс повернув голову - повільно й обережно, ніби будь-який рух міг завдати болю. Але болю не було. Ані гострого, ані тупого - жодного.

Він насилу підняв праву руку й із подивом побачив, що вона ціла. Ні ран, ні слідів переломів - навіть синців не залишилося. Пальці ворушилися, хоч і неохоче. Алекс опустив погляд на тіло: під лікарняною сорочкою не було й сліду від усіх його ушкоджень. Усе виглядало так, ніби пережите було лише сном.

Але дещо все ж змінилося. У дзеркальній вставці медичної шафи він помітив своє волосся - воно стало повністю сивим, холодного сріблястого кольору. Довжина залишилася тією самою, але колір… ніби за одну ніч пролетіли роки. Він торкнувся пасма - гладеньке, тонке, наче чуже. Шкіра на руках і обличчі залишилася такою ж, тільки в очах відчувалася тяжкість, як слід від пережитого.

У палаті було тихо. Лише апаратура біля ліжка видавала рівні механічні звуки. Крапельниця відраховувала краплі розчину, а монітор фіксував кожен удар серця зеленою пульсуючою лінією. Десь за стіною лунали приглушені голоси й кроки.

Двері тихо відчинилися, і до палати зайшла медсестра - молода, невисока, з акуратно зібраним волоссям і папкою в руках. Вона підійшла до ліжка й чемно всміхнулася:

— Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

— Краще, ніж учора, — хрипко, але з тінню усмішки відповів Алекс, трохи підводячись. Схоже, почуття гумору теж поступово поверталося.

Медсестра кивнула й зробила позначку в документах:

— Добре. Лікар скоро зайде, але я маю повідомити, що у вас відвідувач.

Алекс здивовано підняв брови:

— Хто?

— Представник Корпусу Лицарів. Вона нещодавно прийшла й сказала, що хоче обговорити з вами останні події.

— Корпус Лицарів?.. — перепитав Алекс. Він уперше чув цю назву. Майнула думка: а він точно зараз на Землі? Але все навколо виглядало цілком звично. Лікарняна палата, принаймні, була найзвичайнішою.

Ким би не був цей гість, він, найімовірніше, хотів дізнатися, як Алекс вижив. Або... як загинули інші. А отже, він просто зобов’язаний усе розповісти.

— Так, будь ласка, нехай заходить, — відповів Алекс.

Медсестра подивилася на нього, ніби хотіла щось додати, але передумала й тихо вийшла, зачинивши за собою двері.

У палаті знову запанувала тиша.

За хвилину двері відчинилися знову - цього разу вже впевнено, без вагань. До палати зайшла жінка в строгому темному костюмі. У її рухах відчувалася точність, ніби вона пройшла військову підготовку. Вона підійшла до ліжка й зупинилася.

— Доброго ранку, я Еліс Харпер, агент Корпусу Лицарів, — представилася вона чітко й без емоцій.

Алекс уважно подивився на неї, нічого не кажучи. Еліс продовжила:

— Як ви себе почуваєте?

— Живим. І це вже непогано, — коротко кинув він.

— Це тішить. Ми ще не вирішили, що з вами робити, — спокійно сказала вона. — Вас знайшли в Розломі мідного рівня під час рейду. Без одягу, у вкрай виснаженому стані. Але - без жодної подряпини.

Вона зробила паузу.

— Проблема в тому, що в реєстрах лицарів ви не значитеся. Я хотіла б дізнатися, хто ви і як потрапили до Розлому.

Поки Еліс говорила, вона дістала планшет і щось перегорнула на екрані.

— Саме тому я тут. Почнемо з імені?

Алекс вдихнув і заговорив:

— Мене звати Олександр Уайт. Чесно - я не знаю, як потрапив у цей... Розлом. Останнє, що пам’ятаю - повертався додому й зупинився на мосту. На горизонті з’явився стовп світла, ніби вибух. А потім… я впав на спину й, здається, знепритомнів...

Еліс слухала не перебиваючи, але коли Алекс згадав стовп світла, її погляд став настороженим.

— Перепрошую, ти сказав "стовп світла"? Де саме ти його бачив?

— У Детройті. Зовсім нещодавно.

Еліс на мить завмерла, а потім знову звернулася до планшета й швидко щось перевірила.

— У Детройті нічого незвичного не було. Але те, що ти описав… схоже на «Прорив» у Мічигані. Це сталося сім років тому. Саме тоді почали з’являтися Розломи.

— Сім років?.. — Алекс насупився. — Ні… це було вчора. Я пам’ятаю точно.

Еліс не стала сперечатися, а просто повернула до нього екран планшета, показавши поточну дату й уважно стежачи за реакцією. Алекс дивився, не вірячи власним очам — Еліс казала правду. Від того дня й справді минуло сім років.