Глава 2

Алекс не знав, скільки часу минуло з того моменту, як він заснув - можливо, багато. Але навіть попри це він не почувався відпочилим. Він зовсім не пам’ятав, що йому снилося, проте чітко пам’ятав момент пробудження. Повільно розплющивши очі, Алекс побачив небо, приховане густими сірими хмарами, по яких пробігали часті жовті блискавки. Здавалося, що ці щільні хмари ось-ось обрушать зливу, але повітря було неймовірно сухим.

Алекс лежав на спині, на чомусь твердому й гострому - за відчуттями, це було каміння. Усередині почало наростати відчуття тривоги. Він різко підвівся й озирнувся. Він опинився на узліссі, хоча лісом це місце навряд чи можна було назвати. Усі дерева навколо були висохлими й мертвими - ніде не було видно жодного листка. Земля була сухою й твердою, мов камінь, і дивно було, що колись вона могла підтримувати в цих деревах життя. У поєднанні з дивним небом Алекс зрозумів: це місце зовсім не схоже ні на що, що він коли-небудь бачив у реальності.

Продовжуючи оглядатися, він помітив удалині знайомий стовп світла. Здавалося, ніби він виходив із землі й рівною лінією здіймався вгору, врізаючись у хмари. Це не було схоже на знайомий йому світ…

— Якого біса... я помер?

Дивно, але він не почувався мертвим. Усе тіло боліло, серце билося, навіть порізи на руках від недавнього падіння кровоточили. Отже, він був живий. Падіння? Куди він узагалі впав? Алекс пам’ятав, як його поглинула якась дивна яма. Тривога поступово переростала у страх. Треба було терміново вибиратися звідси. Але як?

Раптом позаду пролунав голос:

— Вибачте, ви в порядку?

У голосі звучав страх - такий самий, який Алекс відчував у собі. Різко обернувшись, він побачив незнайомку. Вона була приблизно його віку, спортивної статури. На ній були простора толстовка й бриджі, а на ногах - бігові кросівки. Волосся було акуратно зібране в хвіст. Вона тримала себе за лікті й трохи сутулилася - у цьому відчувалася настороженість.

— Я бачила, як ви отямилися. Я сама прокинулася неподалік зовсім нещодавно. Розумію, питання дурне, але... ви не знаєте, де ми?

Алекс швидко похитав головою - шок від того, що відбувається, ще не минув. Схоже, його обличчя виражало те саме здивування, що й у неї. Дівчина трохи заспокоїлася й підійшла ближче.

— Мене звати Кейт. А тебе?

— Алекс.

— Дуже приємно, Алекс. Ти не пам’ятаєш, як потрапив сюди?

— Так... Було світло, потім якийсь вибух... Я падав і, мабуть, знепритомнів. А потім прокинувся тут. А що було з тобою?

— Я була на пробіжці. Пам’ятаю яскравий спалах, а потім асфальт під ногами розколовся, і...

— Ти теж знепритомніла?

— Напевно, так. Не можу точно згадати... А де ти був, коли це сталося?

— Детройт, Саутвест.

— А я в Мідтауні.

Кейт насупилася.

— Той стовп світла, який ми бачили... Це могло бути ядерною...

— Ні, навряд... Вибух ядерної бомби виглядав би інакше. Та й ми б зараз точно не спілкувалися.

Алекс потягнувся до кишені за мобільним телефоном.

— Ти вже дзвонила 911?

— Сигналу немає. А в тебе? — запитала Кейт.

Алекс глянув на екран, але хороших новин не було.

— Також...

— Ми були в різних частинах міста, а тепер стоїмо поруч і розмовляємо... А ще тут той самий стовп світла. Я просто думаю... Ми точно живі? — наприкінці її голос зірвався.

Алекс хотів сказати щось підбадьорливе, але сам перебував у такому ж невіданні.

— Давай спершу заспокоїмося й подумаємо, що робити далі, — запропонував він.

Кейт, трохи замислившись, кивнула, і Алекс продовжив:

— Це явище, яке ми бачили, найімовірніше, і є причиною того, що ми тут опинилися. Згодна?

Вона знову кивнула.

— Раз так, може, нам варто спробувати дістатися до джерела цього світла? — Алекс вказав пальцем у бік стовпа. — Можливо, там ми знайдемо вихід?

Кейт кивнула вже впевненіше.

— Кейт, ти як? Можеш іти?

— Так, я з тобою.

Обмінявшись поглядами, вони розвернулися й рушили в бік світла. Алекс сподівався, що вони ухвалили правильне рішення. Як би там не було, вдома на нього чекала сестра. Він мав зробити все, щоб вибратися звідси.

Алекс і Кейт ішли вздовж дерев, настільки високих, що їхні верхівки здавалися здатними торкнутися хмар. Сірі стовбури, рівні й гладкі, стояли досить далеко один від одного, не заважаючи їхньому шляху, але обмежували видимість усього кількома десятками метрів. Гілки починалися приблизно з середини стовбура, тож дотягнутися до них було неможливо.

— Розкажи про себе, Алекс, — несподівано сказала Кейт.

Алекс трохи розгубився, він не очікував такого запитання. Після короткої паузи він запитав: