Глава 26 (90)

На Детройт поволі опускався вечір. Темрява лягала на дахи будинків м’якою тінню, стікала яскравими вітринами магазинів і розчинялася у світлі численних вуличних ліхтарів. Грудень поволі добігав кінця. Місто вже жило в передчутті Різдва: у вікнах спалахували гірлянди, на дверях з’являлися вінки, а вулиці м’яко сяяли святковими вогнями. До самого свята залишалося лічені дні, і це відчувалося навіть у повітрі.

Завдяки злагодженій роботі міських служб сніг устиг зникнути з тротуарів і доріг, залишившись лише на клумбах, гілках дерев та кущах. Небо над містом було чистим і ясним, без жодного натяку на нові опади. Вулиці даунтауна поступово наповнювалися перехожими: хтось повертався з роботи, хтось прямував до сяючих входів барів і ресторанів. У повітрі лунав звичний міський гамір — приглушений гул автомобілів, звуки кроків та уривки розмов, що губилися поміж висотками.

Марія, Обдарована срібного рівня, стояла осторонь метушні, у невеликому провулку, перед масивними дерев’яними дверима. Прямо над нею яскравим неоновим світлом сяяла виведена акуратним курсивом вивіска "Green Pulse".

На дівчині була коротка пухова куртка й теплі штани, руки лежали в кишенях. Дивлячись на двері, вона тихо видихнула, а потім ще раз — глибше, наче збиралася з думками. Нарешті наважившись, вона взялася за ручку й потягнула її на себе. З відчиненого дверного отвору одразу долинули приглушені звуки саксофона, накладені на легкий електронний біт.

Марія ступила всередину, і її одразу огорнула м’яка та затишна атмосфера бару; у повітрі відчувався аромат кальяну й терпкі нотки витриманого алкоголю. Приглушене зелене світло, що лилося зі стелі, відбивалося від стін тонкими відблисками, створюючи ілюзію глибини. З динаміків лився легкий nu jazz, музика не вимагала до себе уваги, а лише підтримувала неквапливий ритм закладу, дозволяючи розмовам звучати поверх неї.

Трохи далі від входу виднілася довга барна стійка з темного лакованого дерева. Сам заклад був доволі великим — уздовж стін стояли м’які дивани, оббиті зеленим замшем, а в центрі зали — ряди важких дерев’яних столів. Попри те, що вечір почався зовсім недавно, багато з них уже були зайняті як самотніми відвідувачами, так і парами, а деякі — великими й галасливими компаніями. На секунду дівчина затрималася біля входу, вдивляючись у темні силуети людей і чекаючи, доки очі звикнуть до напівтемряви.

— Маріє, я тут.

Знайомий голос долинав із глибини зали.

Примружившись, дівчина побачила в центрі зали підняту вгору руку й, помахавши у відповідь, попрямувала просто туди. За столом, тримаючи в руці запітнілий келих пива, сидів високий хлопець спортивної статури в сірій футболці та джинсах. Коли Марія підійшла ближче, він із усмішкою підвівся їй назустріч.

— Привіт, як ти? — сказав він. — Дякую, що прийшла.

— У мене все гаразд, Стіве, — Марія усміхнулася, поплескавши його по спині. — Рада знову тебе бачити.

Повісивши куртку на вішалку, вона сіла за столик.

— Я не надто рано?

— Ні, решта трохи затримується. — Стів сумно усміхнувся й відвів погляд. — Знаєш, я запримітив цей бар ще до того тренувального рейду й усе думав, скільки столиків потрібно забронювати, щоб відсвяткувати всім разом. Тоді я й подумати не міг, що всі, хто вижив, помістяться за одним, а замість святкування буде поминальна зустріч.

Деякий час вони мовчки відводили погляди одне від одного, а коли мовчання стало надто ніяковим, Марія поставила запитання, яке цікавило її найбільше.

— Ти вже брав участь в інших рейдах?

— Так, через кілька днів після... того випадку, у самий розпал бурі, я знову подав заявку на участь.

— Через два дні?! — Дівчина здивовано підняла очі на співрозмовника, але потім зрозуміла, що її слова могли прозвучати грубо. — Вибач, просто мені важко повірити, що ти так швидко оговтався... І хіба після того, що сталося, тобі не належав відпочинок?

— Так, чесно кажучи, у відділі кадрів наполягали, щоб я зробив перерву хоча б на кілька тижнів, — Стів усміхнувся. — Пропонували відправити мене до санаторію, надати особистого тренера і навіть психолога.

— І чому ти відмовився?

— Складно пояснити, — хлопець задумливо підняв погляд угору. — Мені хотілося якнайшвидше повернутися до зачистки Розломів. Це може прозвучати дико, але вбивство монстрів якимось дивним чином мене заспокоює. Не знаю, можливо, причина в моїй звірячій половині.

— А як щодо твоїх ран? — Дівчина перевела погляд на відкриті руки співрозмовника. — Я була при свідомості й добре пам’ятаю, у якому стані тебе відвозили.

— А, це. — Стів із сумною усмішкою підняв руки зі столу. — Як бачиш, усе гаразд. Щоправда, мені сказали, що того дня цілителю довелося добряче попітніти — ті кляті вовки обгризли мене до кісток. Шкода тільки, що ніхто не запитав моєї думки, я б попросив залишити пару шрамів на пам’ять. А як твоя рука?

Марія витягнула праву руку перед собою, її пальці ледь помітно тремтіли.

— Досі трохи свербить, але гріх скаржитися. Чесно кажучи, я й не знала, що кисть можна так легко відростити заново.

Стів трохи нахилився вперед, уважно розглядаючи руку дівчини.

— Ти замерзла?

— А знаєш, я б теж не відмовилася промочити горло, — Марія усміхнулася й поглядом вказала на пиво, що стояло на столі. — Як давно офіціант до тебе підходив?

— Ну... — хлопець задумливо озирнувся навколо, вдавши, що не помітив, як його співрозмовниця змінила тему. — Вони тільки відкрилися, тож, думаю, швидше буде звернутися безпосередньо до бармена. Хочеш, я щось тобі принесу?

— Усе гаразд, я саме хотіла тут озирнутися.

З цими словами Марія встала з-за столу й попрямувала до барної стійки. Барменом був чоловік середнього віку з короткою стрижкою та приємною зовнішністю. Як і більша частина бару, підсвічування його робочого простору було виконане в зелених тонах. Рубінове неонове світло, що лилося згори, поєднувалося із загадковими зеленими відблисками, що здіймалися звідкись з-під барної стійки. Через це обличчя чоловіка виглядало виразним і загадковим.