Глава 23 (87)

Алекс обернувся на звук голосу, на його обличчі застигла суміш здивування й роздратування. Довго шукати того, хто говорив, не довелося — на скрині, що стояла біля сходів, сидів один із воїнів Маммона.

Цього разу маріонетка нагадувала фігуру зі старовинного китайського барельєфа: чоловік носив широкі пластинчасті обладунки та шолом, із якого вгору стирчав багряний хвіст із кінського волосу — такий самий, яким прикрашали воїнів давніх династій, чиї образи пережили своїх творців.

Коли їхні погляди зустрілися, воїн скривився у знайомій огидній посмішці й відкрив рота, бажаючи сказати щось іще, але Алекс виявився швидшим. Різкий замах дворучною сокирою розрубав одержиму ляльку навпіл від самої маківки, і обидві половини тут же впали на підлогу.

— Якого біса ти досі живий?!! — Спостерігаючи, як розрубані частини з’єднуються в одне ціле, Алекс ударив ще раз. — Ти казав! Що здохнеш! ВІД! МОЄЇ! СОКИРИ! — За кожним словом лунав черговий удар, але воїн уперто продовжував регенерувати просто на його очах, і в якийсь момент Алекс зупинився.

— Якщо хочеш... Щоб я відповів... ПЕРЕСТАНЬ МЕНЕ РУБАТИ, ДУРНЮ!

Стиснувши зуби, хлопець опустив сокиру, даючи маріонетці час зібратися докупи. Дочекавшись, коли воїн підведеться на ноги, він знову заговорив.

— Відповідай швидко, а то нашаткую тебе так, що жоден любитель пазлів уже не складе!

— СТІЙ! — Воїн підняв руки. — Я казав правду, ти вже мене вбив!

— І як це розуміти?! — У голосі хлопця виразно звучало обурення. — Мертві не розмовляють!

— Та що ти взагалі знаєш про мертвих?! — Його співрозмовник почав втрачати терпіння. — Я тобі не якийсь жалюгідний смертний, а останній...

— Із оверлордів, — зітхнув Алекс. — Дякую, що знову нагадав! Може, заощадиш мені час і просто скажеш, як прикінчити тебе назавжди?

— Та що ти за безтолоч така! Я МЕРТВИЙ! УСЕ! ТИ ПЕРЕМІГ!!! — На секунду воїн відвернувся, ніби намагався взяти емоції під контроль. — Я намагаюся сказати, що залишки моєї магічної сили пішли на відродження цієї ляльки, і щойно вони вичерпаються — я зникну.

Алекс зітхнув і відправив Гірського Вбивцю назад в інвентар. Не те щоб він повірив сказаному на слово, але один воїн усе одно не становив для нього загрози.

— І навіщо тобі це потрібно? Тільки не кажи, що вселився в цього хлопця, щоб душевно зі мною попрощатися.

— Ну й зарозуміле ж ти м’ясо... — Маріонетка скривила губи й похитала головою, а потім не поспішаючи підійшла до балкона. — Я всього лише хочу додивитися бій і сподіваюся, що ти мені не заважатимеш.

Кілька секунд Алекс здивовано дивився йому в спину, а потім знизав плечима і, підійшовши до парапету, поглянув униз — бій був у самому розпалі. Ареною, перевертаючи колони й розкидаючи противників, біг величезний білий пес. І, як це завжди бувало в організованих Маммоном боях, він був далеко не звичайним. З кожного боку його тіло завершувалося кошлатою головою із зубастою, слинявою пащею. Побачивши настільки дивну істоту, Алекс мимоволі замислився про її фізіологію.

— Що за безглузду тварюку ти цього разу викликав...

Алекс пробурмотів це собі під ніс і не чекав відповіді, але вона все ж пролунала.

— Ти сліпий? Це Цербер!

— А, ну так, і як це я сам не здогадався, — хлопець мимоволі посміхнувся. — І чому не химера?

— Дурню, це ж псина з двома головами — звісно, це Цербер!

— І хто з нас дурень? У Цербера їх три, не кажучи вже про те, що всі вони ростуть з одного кінця.

— Анічогісінько ти не тямиш, м’ясо. У міфах триголовий пес стежив, щоб ніхто не увійшов до царства Аїда. Повна нісенітниця... — Воїн похитав головою. — Ти хоч коли-небудь замислювався над тим, що вхід потрібно охороняти не лише від тих, хто намагається проникнути всередину, а й від тих, хто хоче втекти? Ця тварюка бачить усе і спереду, і ззаду — саме таким і має бути справжній Цербер.

Тим часом справи у воїнів на арені складалися далеко не найкращим чином. Попри безглуздий вигляд, двоголова псина спритно носилася ареною, розриваючи противників зубами. Незвичайна будова тіла робила її рухи хаотичними й непередбачуваними. Щойно собака галопом мчала в один бік, як наступної секунди зупинялася й стрибала в протилежний.

Спостерігаючи за боєм згори, Алекс і сам не помітив, як захопився й почав уболівати за своїх колишніх товаришів, от тільки їх ставало дедалі менше. Цього разу повержені воїни не залишалися лежати на землі, вдаючи мертвих, — вони розчинялися в клубах зеленого туману. З боку така "смерть", якщо її взагалі можна було так назвати, виглядала доволі ефектно. Використовуючи гострий зір Ока хижака, Алекс придивився до цих зникнень. На піску зниклі воїни незмінно залишали після себе золоту монету.

— Бачу, ти більше їх не відроджуєш, — звернувся він до маріонетки, що стояла поруч.

— Іди до біса, м’ясо, у мене на це немає сил.

— Такими темпами вони програють.

— Тоді чому б тобі не спуститися вниз і не допомогти їм?

— У мене є краща ідея, — Алекс повернувся до нахабно усміхненого співрозмовника. — Скину туди тебе, з першого дня мріяв це зробити.

— НІ! — Його погроза спрацювала краще, ніж очікувалося: обличчя воїна спотворилося від переляку. — Я ж там нічого не побачу!

— Не мої проблеми, — він спокійно знизав плечима. — Хоча я дозволю тобі додивитися бій до кінця, якщо чесно відповіси на мої запитання.

— Ха... — Його співрозмовник скривив незадоволену міну. — Схоже, вибору в мене все одно немає, питай.

Алекс не змусив себе просити двічі.

— Після твого вбивства мені потрібно забрати скарби. Але твій замок доволі великий, не хотілося б витратити купу часу на пошуки. Можеш сказати, де мені їх знайти?

— О-о-о, як цікаво, — цього разу маріонетка сумно посміхнулася. — Шкода, що я не знав про це раніше... Тобі пощастило — я зберігаю всі свої скарби тут.