Глава 22 (86)

Обережно переступивши через обірваний кам’яний край, Алекс без особих зусиль проліз у зроблену єдинорогом дірку. Самому ж монстру довелося трохи попрацювати лапами, щоб розширити її до прийнятного для себе розміру. Зрештою обоє союзників стояли на сходинках гвинтових сходів.

— Це наша фінішна пряма, — сказав Алекс. — Готовий посперечатися, тобі не терпиться поквитатися з виродком, який тебе полонив.

— Ні, — єдиноріг спокійно похитав головою. — Не злюся на Маммона. Господар називав його братом. Хочу зупинити загарбників.

— Цікаво в тебе було з господарем, — зітхнув Алекс. — Хотів би я дізнатися про нього більше, нехай навіть із твоїх уст.

— Майже всю пам’ять втрачено, — зітхнув його співрозмовник. — Залишилися лише крихти.

— Гаразд, із цим розберемося пізніше, а зараз — давай прикінчимо кляту рогату жабу.

Алекс обережно рушив угору сходами, намагаючись бути якомога пильнішим, а його напарник ішов слідом. Сходи виглядали занедбаними й безлюдними, наче ними взагалі ніколи не користувалися. Навіть звуки битви на арені ледь досягали цього місця.

"До речі, я ж навіть не знаю, яка цього разу тварюка вилізла з Розлому", — подумав Алекс. "І ще, під час сутички на балконі Маммона зовсім не було чути. Може, цього разу бій на арені настільки захопливий, що він не може відірватися?"

Це був би найкращий із можливих варіантів і цілком пояснювало, чому досі ніхто не перегородив їм шлях на цих сходах.

Але щойно Алекс подумав про це, як згори пролунав тихий, але виразний дзвін, наче десятки крихітних дзвіночків одночасно заспівали. Він тут же зупинився, вдивляючись у невідомість за поворотом. Дзвін поступово стихав, але відлуння, що залишилося після нього, лунало дедалі ближче, і нарешті з верхньої сходинки, відкидаючи відблиски, скотилася самотня золота монета.

— Оце вже халепа... — Настрій Алекса тут же впав: побачений ним предмет за рівнем небезпеки можна було порівняти з кинутою ручною гранатою. А скільки їх було загалом — залишалося лише гадати.

— Повстаньте!

Скрипучий голос, що пролунав згори, звучав тихо, але виразно. Тієї ж миті сходи наповнилися зеленим туманом.

— Відступаємо. — Алекс говорив спокійно, хоча всередині нього вже наростала хвиля тривоги. — Тут нам їх не перемогти.

— Ні! — На відміну від нього, голос єдинорога звучав упевнено. — Ми близько, йдемо вперед.

— Ти при своєму розумі? Тут ми в невигідному становищі. Розумніше повернутися на балкон і прийняти бій там.

— Іди, я впораюся сам.

— От же впертий кінь... — Алекс поспіхом окинув поглядом сходи, намагаючись знайти вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації. Коли його погляд зупинився на ланцюзі, намотаному навколо руки велетня, у голові нарешті народилася ідея. — Спустися нижче й зруйнуй сходи, щоб ніхто не зміг сюди забратися.

— Що... Навіщо?

Його співрозмовник виглядав здивованим. Тим часом на сходинках угорі вже можна було розгледіти перші ряди воїнів Маммона.

— Немає часу, роби, як я кажу! — Алекс підвищив голос, сподіваючись, що так його супутник перестане сперечатися. — Треба зруйнувати хоча б один проліт, тільки сам не впади. Цих я затримаю.

Важко зітхнувши, велетень стрибками рушив униз, а Алекс підняв сокири й зайняв бойову стійку. Попри велику кількість противників, він залишався спокійним. Тижні, проведені в нескінченних битвах, навчили його не лише вправно поводитися із сокирами, а й краще контролювати власні емоції. Страх робив його обережнішим, лють збільшувала силу ударів, а радість від битви робила атаки непередбачуваними. Змішавши всі ці емоції всередині себе, Алекс хижо усміхнувся.

Перший противник стрибнув, тримаючи над головою дворучний меч. Хлопець лише раз махнув сокирою, а потім ударом ноги відкинув нападника назад. Відрубані руки впали йому за спину й покотилися вниз сходами, усе ще стискаючи клинок. Наступному він відрубав ноги, а поки той падав — тильним боком сокири вибив із його рук спис.

Алекс чудово розумів, що б’ється з безсмертними, тому навіть не намагався завдавати їм смертельних ран, воліючи натомість обеззброювати або сповільнювати нападників. Позаду пролунав гуркіт — його союзник узявся до справи.

Усмішка не сходила з обличчя хлопця, і це була не просто застигла гримаса — він щиро насолоджувався боєм. Адреналін поступово проникав у кров, і час немовби сповільнювався. З кожною секундою сокири в його руках рубали дедалі швидше. З боку могло здатися, що перед Алексом виникла невидима перешкода: щойно хтось із воїнів перетинав її межу, його кінцівки загадковим чином відділялися від тіла, а зброя падала на сходинки й котилася вниз.

Воїни Маммона продовжували наступати, безстрашно й безрозсудно кидаючись під холодну сталь. Як завжди, їх не лякали ні рани, ні каліцтва, навіть втрата кінцівок була для них лише тимчасовою незручністю. Попри зусилля Алекса, безсмертні продовжували напирати й поступово, крок за кроком, відтісняли його назад. Гуркіт ставав дедалі ближчим, хлопець намагався не звертати на нього уваги й повністю зосередився на битві.

— Готово.

Коли позаду пролунав знайомий голос, він здригнувся від несподіванки й мало не вдарив того, хто говорив, сокирою навідліг. Алекс подивився назад, використовуючи Око хижака, — за спиною, як і очікувалося, стояв єдиноріг. Опустивши погляд нижче, він побачив, що велика ділянка сходів за його спиною була зруйнована.

— Чудова робота, — відповів він, не збавляючи темпу. — Тепер допоможи мені: тримайся позаду й скидай тіла вниз.

Сказавши це, Алекс різко змінив тактику. Короткі сокири вирушили до інвентарю, а в його руках з’явився Гірський Вбивця. Важке кам’яне лезо зі свистом прочертило півколо, а наступної миті передні ряди нападників повалилися на сходинки купою безвольної плоті. Розкрутивши сокиру над головою, він ударив знову — під ноги знову впали розрубані тіла.