Глава 19 (83)

Коли дихання нарешті вирівнялося, Алекс знову заговорив.

—Як бачиш, ворота зачинені, ніхто з нас не може вийти. Ти або приймеш це як факт, або можеш спробувати мене прикінчити — вибір за тобою.

Істота кілька секунд дивилася на нього, мабуть, вирішуючи, як вчинити, а потім мовчки відвернулася й повільно пішла геть, дзенькаючи ланцюгом, доки не зникла за поворотом праворуч. Алекс скористався цим моментом, щоб краще оглянутися навколо. Зала, у якій він опинився, майже нічим не відрізнялася від його колишнього житла, за єдиним винятком — вона була абсолютно порожньою. Все ті ж напівкруглі стіни, ті ж ґрати й колони, ті ж вузькі отвори під стелею, крізь які до приміщення проникало світло. Але тут не було ані лав, ані стелажів зі зброєю, ані верстатів для її ремонту та заточування. Алексові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, як тут усе влаштовано — це приміщення, безперечно, огинало арену по колу, так само як і в’язниця, у якій він провів останні два тижні. Єдина відмінність полягала в тому, що ця "одиночна камера" була на рівні арени, а його попередня клітка — поверхом нижче.

Вирішивши перевірити свою здогадку, він попрямував у коридор ліворуч, у протилежний бік від того, куди пішов звір. Дорогою він не зустрів нічого, що варто було б згадати, а за кілька хвилин з-за повороту показався його новий знайомий.

—Який же тісний світ, —хлопець розвів руками. —Схоже, нам одне від одного нікуди не подітися. Чому б не згаяти час за розмовою?

У відповідь істота фиркнула й уже розвернулася, збираючись піти назад, але Алекс її окликнув.

—Стій, громило! Якщо до тебе ще не дійшло — це приміщення має форму кільця, у який би бік ти не пішов — рано чи пізно знову натрапиш на мене.

Монстр зупинився й опустив голову:

—Знаю. Чого тобі?

—Поки що — просто поговорити, а далі буде видно.

Почухавши потилицю, монстр знову повернувся до Алекса й сів на кам’яну підлогу, схрестивши ноги в позі лотоса.

—Слухаю.

Перш ніж заговорити, Алекс підійшов ближче й сів на підлогу навпроти нього.

—Перш за все я хочу знати, ти мене пам’ятаєш?

—Так. Ти допоміг знищити загарбника.

—Кого? —Алекс на секунду замислився, намагаючись зрозуміти, що саме має на увазі ця істота. —Ти про ту мавпу-велетня? Ні, я не про це, ми зустрічалися задовго до того.

Монстр ніяк не відреагував, лише мовчки дивився на співрозмовника, і Алекс продовжив.

—Сім років тому, на мосту. Ти охороняв вхід до зруйнованого замку, у тебе ще була здоровенна дубина.

—Пам’ятаю. Загарбники хотіли потрапити до замку господаря. У мене було два накази — нікого не впускати й знищувати загарбників.

—Ти пам’ятаєш людей, які намагалися перейти міст?

Монстр підняв погляд угору, наче намагався щось відшукати в глибинах своєї пам’яті.

—Смутно. Пам’ятаю, що вони на мене не нападали, як загарбники.

—Ну хоч це ти пам’ятаєш… —голос Алекса звучав глухо. —Я був серед тих людей. Ми просто намагалися знайти дорогу додому, але клятий монстр напав на нас посеред мосту!

Алекс замовк, і події того злощасного дня знову спливли в пам’яті. Істота, що сиділа навпроти нього, першою порушила мовчання.

—Що було далі?

—Першим помер Х’ю, ти вбив його одним ударом своєї дубини… Потім Тед, ти скинув його з мосту, а після дістався й до мене.

—Як ти вижив?

—Мені просто пощастило…

Алекс відвернувся, намагаючись приховати емоції, що проступили на його обличчі.

—Ти звинувачуєш мене в цих смертях?

—Звісно, тупий ти покидьку! —Алекс підвівся на ноги й підійшов до монстра впритул, стискаючи кулаки. —Ми просто намагалися вижити, а ти на нас напав!

На відміну від нього, монстр залишався спокійним. Він усе так само сидів у позі лотоса, байдуже дивлячись на Алекса.

—Я не міг вчинити інакше, накази господаря абсолютні.

Ця відповідь переповнила чашу терпіння Алекса, він розвернувся й щосили вдарив кулаком по найближчій колоні.

БАМ.

Звук удару рознісся залою, але на самій колоні не залишилося ані подряпини.

—І де зараз твій господар?

Цього разу Монстр відповів не одразу, він опустив голову й деякий час просидів так, наче знову порпався у своїх спогадах.

—Мертвий.

Після його слів Алекс себе осмикнув: "Якого біса я роблю? Влаштував із цим монстром вечір спогадів, хоча я тут зовсім з іншої причини".

Він глибоко вдихнув, намагаючись упорядкувати думки: "Якщо я хочу звідси вибратися — потрібно дотримуватися плану". Відійшовши від співрозмовника на кілька кроків, він знову сів навпроти нього.

—Так, давай змінимо тему. Ми, начебто, знайомі вже сім років, а я досі не знаю твого імені. До речі, я Алекс.

Рогатий монстр мовчки дивився на нього, навіть не намагаючись відповісти. За кілька секунд марного очікування хлопець знову заговорив.

—Ну ж бо, я представився, то як тебе звати?

—Ніяк.

—Не хочеш говорити?

—Немає імені.

—А, ну так, правила Маммона… —Алекс згадав першу зустріч із господарем арени, тоді той категорично заперечував існування будь-яких імен, окрім власного. —Чесно кажучи, мені на них байдуже. Просто скажи, як до тебе звертався попередній господар.

—Не пам’ятаю.

—Що? —Алекс витріщився на співрозмовника зі щирим подивом. —Як ти міг забути власне ім’я?

—Ім’я дав господар, коли його не стало — воно стерлося з пам’яті.

—Гаразд… —Алекс почухав потилицю. —Нехай не ім’я, мені, зрештою, байдуже, що це буде — прізвисько, назва твого виду чи класифікація за Дарвіном. Як мені до тебе звертатися?

Істота ненадовго замислилася, а потім спокійно відповіла.

—Людина.

—Та ну! —Хлопець обдарував співрозмовника ще одним здивованим поглядом. —Ти в цьому впевнений?

—Ні.

Цього разу відповідь пролунала негайно. Алекс накрив очі долонею, намагаючись зберігати спокій. Нарешті він опанував себе й знову подивився на рогатого. Маска з черепа оленя, яка сім років тому наганяла на нього жах, тепер виглядала жалюгідно. Широка тріщина навскіс перетинала її, а єдиний вцілілий ріг був зламаний.