Глава 14 (78)

Кімната боса була охоплена тією ж непроглядною темрявою, що й решта підземелля. А повітря здавалося ще важчим, воно наскрізь просякло вологим запахом землі та гнилі. Пухкий ґрунт попереду різко йшов униз, утворюючи спуск, кінець якого губився в темряві.

Магічна куля, що висіла над головою Етьєна, не могла пробитися крізь густий морок, який їх огортав. Її світла ледве вистачало, щоб розгледіти обриси найближчих стін — чорних, вологих, до того ж вкритих численними слідами лап величезних комах.

—Allez, — тихо промовив маг.

Куля, підкоряючись його наказу, плавно піднялася вгору й повільно попливла вздовж лівої стіни, відкидаючи хиткі відблиски на нерівну земляну поверхню. З кожним метром світло відкривало дедалі більше простору. Приміщення виявилося круглим і широким, із високими стінами, що здіймалися вгору. Куля піднялася ще вище, і коли світло нарешті досягло склепіння печери, перед поглядами лицарів відкрилася жива маса комах, які повністю вкрили своїми тілами стелю. Вони не нападали, наче чекали на наказ. А може, просто вичікували моменту, коли ноги мандрівників перетнуть межі кімнати. Етьєн ніяк не відреагував на загрозу, що нависла над головою, лише примружився, намагаючись щось розгледіти. Нарешті він опустив погляд і розчаровано зітхнув.

—Où te caches-tu?

Після його слів куля на мить завмерла, а потім рушила дугою вниз. Вона летіла вздовж земляної стіни, яка поступово звужувалася. Куля опускалася дедалі нижче, і в якийсь момент Етьєну довелося нахилити голову, щоб не втратити її з поля зору. Світло поступово відкривало широку воронку, яка займала всю кімнату боса. Куля ковзала все нижче по спіралі, доки нарешті не освітила величезний нерухомий силует у самому центрі земляної чаші.

—Tiens, te voilà!

Бос не рухався. Масивне тіло, частково приховане в землі, нагадувало гігантську пастку, з якої стирчали вигнуті, наче серпи, клешні. На мить куля затрималася, і світло відбилося від гладкої хітинової поверхні, що блищала, наче відполірована металева броня.

Навіть одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: один крок усередину цієї воронки призведе до неконтрольованого падіння, яке неминуче закінчиться в пащі цієї потвори.

Виконавши свою місію, куля полетіла назад до господаря. Останній відблиск ковзнув по вологих стінах, і кімната боса знову потонула в мороці. Але її обриси, так само як і істоти, що її населяли, міцно закарбувалися в пам'яті обох спостерігачів.

—J'espère, ви не проти невеликої перерви, Карле?

Не чекаючи відповіді, Етьєн вклав свій посох у шкіряну піхву на поясі й розстебнув бічну сумку.

—У мене два сендвічі — з тріскою та куркою. Який би ви хотіли?

Карл тим часом уже сховав меч у піхви й вовтузився із застібками на щиті. На мить він завмер — запитання явно застало його зненацька.

—Ну... Ви лідер, тож вибір за вами.

—J'insiste, Карле. Я хотів би, щоб ця трапеза стала для вас особливою.

—Ну, якщо так... — Карл знизав плечима. — Я візьму з куркою.

Етьєн із усмішкою простягнув йому сендвіч і пляшку води, після чого вони деякий час мовчки насолоджувалися їжею. Першим тишу порушив Карл.

—Містере Етьєн, я хотів сказати... дякую, що удостоїли мене честі й узяли в цей рейд. Соромно зізнатися, але... Ви виявилися набагато сильнішим, ніж я собі уявляв.

—Цікаво, а яким же ви мене уявляли?

Голос Етьєна звучав сухо й беземоційно, а його порожній погляд був спрямований у морок кімнати боса.

—Ну, моя думка про вас сформувалася завдяки розповідям Артеміди... — Карл зам'явся, було видно, що він не дуже хотів відповідати на це запитання. — Вона не надто схвально відгукувалася про вас із братом.

Етьєн подивився на Карла й натягнуто усміхнувся:

—Vraiment? І що ж ця... mademoiselle говорила про нас?

—Я б... волів не відповідати на це запитання.

—S'il vous plaît, Карле. Я хотів би почути вашу відповідь, раз уже ми торкнулися цієї теми.

—Тільки не гнівайтеся, містере, це не мої слова... — Карл боязко опустив очі на підлогу, перш ніж продовжити. — Вона запевняла, що ви не справжні діамантові лицарі, а всього лише золоті. Навіть придумала вам прізвисько — напівлицарі.

—Ah, d'accord, — всупереч очікуванням Карла, його співрозмовник залишався спокійним. — Можливо, ви здивуєтеся, але в чомусь вона має рацію. Раз уже в нас видалася вільна хвилина — дозвольте вас просвітити.

Етьєн відкоркував пляшку з водою й зробив кілька ковтків, перш ніж продовжити.

—Voyez-vous, Карле, під час Прориву магії наші з братом шляхи розвели нас далеко одне від одного. Він працював клерком у Детройті, тоді як я... Скажімо так, вів далеко не праведне життя в Марселі.

Після цих слів Етьєн зробив паузу й усміхнувся, дивлячись кудись у порожнечу, ніби згадував старі часи.

—Але навіть попри відстань, що нас розділяла, ми залишалися кровними братами. Прорив вплинув на нас однаково, і через кілька днів після того, як стовп світла зник із неба Детройта, ми обоє відчули зміни. Магія наповнила наші тіла, дарувавши нам можливості, про які ми навіть мріяти не могли. Чи варто казати, що мої справи швидко пішли вгору. Застосувавши свої новонабуті Навички, я швидко здобув визнання та повагу, яких прагнув усе життя.

—Тобто ви почали проводити рейди в Розломах ще тоді, коли жили у Франції?

—Mais non! — На припущення співрозмовника Етьєн відповів легким смішком. — Тоді я й не думав битися з монстрами, моїми супротивниками були люди.

Він сказав це так спокійно й невимушено, що в Карла по спині пробіг мороз. Етьєн же не звернув уваги на його реакцію й продовжив:

—Non, monsieur, якщо ви вважаєте, що немає нічого небезпечнішого за монстрів, — подумайте ще раз... Ах, я відволікся, вибачте... Коли в мене нарешті з'явилася можливість оцінити свій рівень сили, я не забарився нею скористатися. І уявіть мою радість, коли тестер показав найвищий із можливих рівнів — золотий.