Глава 13 (77)

Двері мінівена з тихим шипінням ковзнули вбік, і до салону проникло свіже морозне повітря.

Карл здригнувся від холоду. Важка срібна броня, попри утеплювачі, не була розрахована на таку погоду. Щойно він залишив транспорт, як подих крижаного вітру одразу пробрався крізь з'єднання обладунків, викликаючи ще більше дискомфорту. Зовні його зустрів зимовий ранок, настільки ранній, що сонце все ще ховалося за горизонтом, не турбуючи присутністю темряву, яка огорнула світ. І все ж небо, важке й нерухоме, вже починало набувати тієї особливої чистоти, яка буває лише перед світанком. У повітрі відчувалася майбутня тиша дня — без стрімкого вітру та снігопаду, без будь-яких погодних сюрпризів. Здавалося, сама природа за останні два тижні настільки втомилася лютувати, що тепер просто заснула, щаслива й задоволена своїми витівками. У ці короткі години перед світанком усе навколо ніби завмерло, очікуючи, коли сонце нарешті підніметься й розбудить світ теплим ранковим світлом.

— Апчхи!

Звук розірвав навколишню тишу, наче грім. Він був настільки гучним і різким, що заглушив навіть грюкання дверей водія мінівена, які щойно зачинилися. Опинившись на вулиці, Максвел Рід поправив шарф і повернувся до свого супутника.

— Будьте здорові, містере...

— Просто Карл, до біса формальності! — його голос звучав роздратовано. — Що це взагалі за місце?

Карл повільно озирнувся довкола. Рідкісні ліхтарі виривали з темряви широкі бетонні майданчики, перерізані іржавими рейками для кранів. Навколо громадилися старі металеві контейнери. На їхніх боках тьмяно відбивалися вицвілі написи, місцями приховані під шаром інею. У повітрі стояв запах солі та мазуту, змішаний із запахом металу. Трохи далі виднілися потворні сірі силуети складів. Вгорі повільно погойдувалися масивні стріли кранів, вкриті інеєм троси хрустіли від найменшого пориву вітру. Усе навколо ніби застигло в очікуванні нового дня.

— Складські приміщення неподалік від доків.

— Якого біса ми тут стали? Я не бачу ні оточення, ні підтримки, ні Розлому — нічого немає!

— На жаль, доведеться трохи прогулятися, потрібну нам область перекрито для транспорту.

Максвел розвернувся і, переступивши через рейки, неквапливо пішов уздовж ряду контейнерів.

— Ну що за неподобство, Максе? — Карл дістав із заднього сидіння важкий одноручний меч і круглий щит, після чого неохоче поплентався слідом. — Мій перший рейд у вашому клані — і ти відправляєш мене бозна-куди, ще й у таку рань? Я ж срібний, а тут навіть Носія немає! Трясця... я був кращої думки про святош! Не боїшся, що я пошлю вас куди подалі з таким ставленням?!

На контрасті з ним Максвел був абсолютно спокійним.

— Не хвилюйтеся, Карле, час і місце рейду були обрані спеціально, щоб не привертати зайвої уваги. Річ у тім, що один з учасників... надто популярний і не хотів би зайвий раз показувати своє обличчя перед камерами.

— Чого? Ти говориш про...

— Давайте не будемо забігати наперед, ви самі все побачите.

Подальший шлях вони подолали в тиші.

Кроки глухо відбивалися від стінок контейнерів. Уздовж дороги траплялися перекинуті бочки, уламки ящиків, згорнуті кільцями шланги та запилені сірі мішки, розкидані біля стін. Кілька разів їм доводилося звертати, обходячи то нагромадження сміття, то зламаний навантажувач, наче вони потрапили в якийсь хаотичний лабіринт.

Спочатку рідкісні ліхтарі ще миготіли над головою, але невдовзі їх ставало дедалі менше, і поступово темрява почала згущуватися. Здавалося, шлях вів їх усе глибше в морок, де повітря ставало важчим, а кроки лунали дедалі тихіше. У якийсь момент світло останнього ліхтаря залишилося позаду, і подальшу дорогу освітлював лише слабкий відблиск сірого ранкового неба.

І раптом, за черговим поворотом, вони побачили слабке сяйво. Зелене й м'яке, майже неприродне, воно розтікалося по землі туманом, вириваючи з темряви просте металеве огородження, обмотане стрічкою з написом "WARNING".

— Ми на місці, — голос Максвела звучав спокійно й буденно.

— Максе, ти знущаєшся?!! — Карл явно був незадоволений. — Де Рейдовий загін, підтримка, припаси? Якщо ти вирішив мене розіграти — я тобі прямо тут зуби виб'ю!

— Запевняю вас, Карле, у цьому немає потреби. — Максвел примирливо підняв руки. — Рейдовий загін уже всередині, а решта... буде пізніше.

— Дивись мені, краще б ти мав рацію... Я вже починаю шкодувати, що зв'язався з вами!

З цими словами Карл пірнув у Розлом. Щойно він зник усередині, усмішка на обличчі Максвела миттєво зникла, поступившись місцем легкій гримасі відрази.

* * *

Гравітація звично змінила напрямок, але Карл був до цього готовий. Він приземлився на ноги з важким хлюпаючим звуком — латні чоботи занурилися в багнюку приблизно по щиколотку. Вилаявшись і гидливо глянувши собі під ноги, він озирнувся навколо.

Підземелля зустріло його важкою та похмурою тишею. Стіни навколо були не з каменю, а з грубо розритої вологої землі, ніби якась невідома істота прорила тут десятки ходів, залишивши після себе пухкі, нерівні борозни.

Повітря було насичене запахом сирості та прілої органіки, цей густий неприємний аромат змушував мідного лицаря дихати через рот.

До того ж навколо не було жодного джерела світла. Якби не мерехтливий зелений туман Розлому, який сяк-так освітлював печеру, темрява була б абсолютною.

— АААААААУ! Є ТУТ ХТО-НЕБУДЬ?

Еха не було, і Карлу здалося, що його крик так і не вирвався за межі печери, ніби його поглинули м’які земляні стіни.

— Ну, Максе, клятий святошо... ти сам напросився!

Він уже розвернувся, маючи намір стрибнути назад у Розлом, але тут до його вух долинули розмірені хлюпаючі звуки. Повернувши голову, Карл побачив, як тунель попереду повільно наповнюється світлом. Через кілька митей він розгледів людський силует, що йшов у його бік, а над ним у повітрі ширяла магічна куля, яка випромінювала м’яке світло.