Глава 12 (76)

— Відповідаю, хлопці, у однієї з ящірок була морда, як у мамаші Марко!

На секунду слова зависли в повітрі, а потім вибухнули гучним розкотистим сміхом. Він був настільки живим, заразливим і грубим, що його мимоволі підхопили за сусідніми столами.

У центрі столу вже зібралася ціла купа порожніх пивних кухлів. Деякі стояли один на одному — чи то заради економії місця, чи то тому, що хтось намагався скласти з них вежу. По краях стояли ще повні — затиснуті в міцних грубих чоловічих руках. На стільниці блищали калюжки розлитого пива, поруч валялися солоні горішки та зім'яті серветки.

Компанія була суто чоловіча — галаслива, розслаблена й така, що вже давно перетнула ту межу, де розмови перетворюються на сміх, а сміх стає приводом налити ще.

Бар навколо жив своїм гучним веселим життям. Повітря просочили сигаретний дим і запах дешевого алкоголю. Потемнілі від часу стіни ніби увібрали в себе атмосферу цього закладу, а тьмяні лампи під стелею розливали м'яке бурштинове світло, згладжуючи всі недоліки. Тут було брудно, шумно, але по-домашньому затишно — місце, де кожен вечір, неважливо наскільки живим і яскравим він був, неодмінно кане в забуття.

— Джиммі, покидьку, ще раз щось скажеш про мою маму...

— Брате, заспокойся, — Пако примирливо поплескав Марко по плечу. — Ти ж знаєш, він просто базікає... То що було далі?

Остання фраза була адресована Джиммі.

— Так ось, зворотний шлях завалило, а ці тварюки підходять дедалі ближче. Думаю — все, от і добігався.

— І що потім?

— Ага, чоловіче, розповідай, як вибрався.

— Хлопці, не квапте його!

Джиммі демонстративно приклався до пива, очікуючи, поки розмови стихнуть.

— Я вже приготувався померти героїчною смертю, як збоку падає камінь. Дивлюся — а там прохід відкрився, і в ньому стирчить морда Грейсона.

— Тобі пощастило, що я проходив повз і почув, як ти ревеш за стіною.

— Іди ти... Так ось, морда в нього хоч і гидка, але все ж краща, ніж у мамаші Марко, тож я щодуху рвонув до нього.

— Ну все, паскудо...

— Марко, не заважай, нехай говорить!

Джиммі скористався паузою, що виникла, щоб знову змочити горло, після чого продовжив:

— Тільки я поспіхом не подумав, що прохід для мене замалий... Коротше, застряг рівно посередині — голова в безпеці, а зад усе ще стирчить перед ящірками.

Останні слова викликали новий напад тривалого реготу.

— Я вже як тільки не крутився — усе марно.

Джиммі зробив драматичну паузу й обвів присутніх пильним поглядом, перш ніж продовжити:

— Раптом відчуваю — по нозі щось повзе! Схоже, ці тварюки теж не дурні — побачили мій апетитний зад і вирішили ним поласувати.

Несподівано в розповідь втрутився Грейсон:

— Годі вже заливати, Джиммі, ти тоді думав зовсім не про свій зад!

— Замовкни, чоловіче, ти не бачив, що було з іншого боку!

На його зауваження Грейсон лише відмахнувся.

— Уявіть, хлопці, цей дурень стирчить зі стіни, морда бліда, очі на лоба лізуть. І тут він як заволав: "ЯЙЦЯ! МОЇ ЯЙЦЯ! ТЯГНИ, ПОКИ ЇХ НЕ ЗЖЕРЛИ!"

Від сміху, здавалося, затряслися навіть стіни. Відвідувачі за сусідніми столами одразу підхопили його, але найгучніше сміявся Марко.

— Грейсоне, падлюко, усе було не так!

— Він кричить, ха-ха-ха, а я валяюся на підлозі від сміху й навіть підвестися не можу.

— Пако, заткни цього ідіота!

— А чого ти хотів, Джиммі? Сам же цей випадок згадав.

БАХ!

Звук удару був таким гучним, що заглушив навіть вакханалію, яка панувала за столом. Кухлі в центрі підскочили, а скляна піраміда розвалилася з дзвоном битого скла. Сидячі за столом Ланцюгові пси одразу стихли й одночасно спрямували погляди на джерело шуму — крихітний кулачок молодої дівчини, що лежав на краю столу. Невисока й струнка, вона була одягнена в легку охайну сукню та білі панчохи, через що скидалася на порцелянову ляльку. Макіяж був яскравим і навіть зухвалим, а за спиною висів рожевий пухнастий рюкзачок.

— Як же ви вже дістали своїм дебільним сміхом, — голос дівчини був пронизаний люттю й різко контрастував із її зовнішністю. — Ви тут не одні, чорти, поводьтеся тихіше!

Першим оговтався Джиммі:

— Красуне, а чого ти така сердита? Хочеш, я тебе пригощу цукер...

Договорити він не встиг. Витріщивши очі, Пако одразу затиснув йому рота руками, а Грейсон різким рухом притиснув його голову до столу.

— Закрий рота, дурню! — Пако шипів крізь зуби. — Здохнути хочеш?

Переконавшись, що їхній балакучий товариш знерухомлений, він повернувся до дівчини:

— А... Артемідо, якими вітрами сюди? Вибач, ми з хлопцями трохи перегнули палицю...

— Франциско, — голос дівчини став удавано ввічливим. — Яка несподівана зустріч. Не хочеш відійти вбік і трохи поговорити?

— Несподівана... Ага, звісно... — пробурмотів собі під ніс Пако, встаючи з-за столу. А потім нахилився до Грейсона й прошепотів йому на вухо: — Приглянь за хлопцями, щоб не шуміли, а якщо запахне смаженим — одразу забирайтеся.

Поплескавши його наостанок по плечу, він розвернувся й пішов слідом за дівчиною до барної стійки.

— Як тобі погодка? — недбало кинула вона, сідаючи за високий столик біля піали з морозивом. — Під час бурі мої ледарі взагалі не хотіли працювати, а тепер сопуть у дві зміни, щоб надолужити графік.

— Артемідо, давай ближче до справи. Що тобі від мене потрібно цього разу?

— Та що з тобою не так? — по обличчю дівчини пробігла тінь. — Клятий сірий, ти став главою клану лише завдяки своєму довгому язикові, а насправді навіть підтримати розмову не можеш?

Пако спокійно вислуховував образи.

— Якщо все так, тоді чому вже другий діамант звертається до мене по допомогу?

— З чого ти взяв, що мені потрібна твоя допомога???

— Ти мені скажи. Сумніваюся, що ти випадково обрала саме цей бар.