Глава 11 (75)

Алекс відправив Гірського Вбивцю до інвентарю й із цікавістю почав спостерігати за сценою, що розгорталася перед ним, міркуючи, чи не дістати попкорн. Та щойно він почав по-справжньому насолоджуватися видовищем, як по руці велетенського монстра майнула тінь. Наступної миті повітря розітнув оглушливий мавпячий рев. Алекс дивився, не кліпаючи, але навіть так ледве встиг розгледіти, що сталося. На величезній морді бабуїна, вчепившись у руду шерсть, стояла знайома істота в дерев'яній масці. У лівій руці вона міцно стискала спис, вістря якого глибоко встромилося велетню в око. Усе тривало лише мить, а тоді мавпа різко відсмикнула лапи від балкона й спробувала схопити кривдника, але марно. Істота в масці зникла так само стрімко, як і з'явилася.

— НЕПРОБАЧНА ЗУХВАЛІСТЬ! — голос Маммона тремтів від люті. — Швидко всім повстати, прикінчіть цю кляту потвору!

Гладіатори, що лежали на землі, одразу заворушилися, ніби лялькар смикнув їх за невидимі нитки. Скориставшись Оком хижака, Алекс окинув арену поглядом. Хоч він уже бачив подібне раніше, видовище все одно заворожувало. Воїни навколо піднімалися з піску, мов ожилі мерці, а рани на їхніх тілах затягувалися просто на очах. І, щойно ставши на ноги, вони знову кидалися в бій.

Цього разу їхній наступ виглядав інакше. Не було ні строю, ні порядку, ні бодай якоїсь злагодженості. Навіть щити вони повідкидали вбік, даючи зрозуміти, що власна безпека турбує їх найменше. Солдати Маммона отримали наказ і взялися виконувати його без жодних вагань.

Один за одним вони застрибували на ноги велетня й дерлися вгору, чіпляючись за густу чорну шерсть. Водночас вони завдавали хаотичних ударів, майже нікуди не прицілюючись. Можливо, таким чином вони намагалися відвернути увагу "циклопа" на себе. Якщо саме в цьому й полягав їхній задум — він спрацював. Велетень подивився вниз і почав поспіхом струшувати їх із себе, мов надокучливих мурах. Воїни падали на пісок, але тут же підводилися й знову кидалися в бій, наче нічого й не сталося.

— Кляті нікчеми! — знову пролунав скрипучий голос. — Скільки вас ще треба, щоб прикінчити одного жалюгідного циклопа?

Із верхнього балкона щось вилетіло й просто в повітрі розсипалося на безліч дрібних блискучих частинок. Мов дощ, вони безшумно почали опускатися на арену. Один із таких уламків приземлився неподалік від Алекса, і той із подивом побачив, що це золота монета.

Коли всі монети торкнулися землі, голос Маммона пролунав знову:

— Повстаньте!

Тієї ж миті монета, що впала неподалік, ніби вибухнула, огорнувши клаптик арени навколо себе густим зеленим туманом. Та сама доля спіткала й решту золота, і туманні плями швидко розповзлися всією ареною. Алекс уже почав здогадуватися, що буде далі, і не помилився. За секунду туман почав розвіюватися, відкриваючи його погляду людські постаті. Монети зникли, а на їхньому місці стояли нові воїни.

На відміну від тих, до яких Алекс уже звик, — у легких обладунках у давньогрецькому стилі, — ці ніби прийшли з різних епох. Серед них виднілися корінні американці, важко озброєні лицарі, воїни в теплих різнобарвних шатах, легко вдягнені мечники в кілтах і ще безліч інших. Не чекаючи наказу, новоприбулі приєдналися до бою. Вони без вагань кинулися на одноокого велетня, зовсім не дбаючи про власне життя. У хід пішла вся наявна зброя — мечі, списи, томагавки, шаблі. Були й лучники — вони зайняли позиції на вершинах розкиданих довкола споруд і почали засипати "циклопа" стрілами.

Бабуїн шаленів від люті. За його розмірів отримані поранення радше нагадували подряпини, але їх було надто багато. Зрештою одноокий примат більше не міг ігнорувати загрозу — йому довелося повністю переключити свою увагу на безсмертних воїнів. У хід пішли не лише лапи, а й копита — звір кружляв ареною, намагаючись розчавити нападників. Від його важких ударів споруди на арені розліталися на друзки.

Увесь цей час Алекс лише спостерігав за хаосом, що вирувала перед ним, і в нього навіть не виникало думки долучитися до битви. Але коли примат почав свій несамовитий танок, йому мимоволі довелося прикликати подвійні сокири. Від ударів велетня на всі боки летіли уламки каміння. Вони мчали з шаленою швидкістю, мов шрапнель, сіючи навколо руйнування. Алекс ухилявся від великих уламків, а дрібніші відбивав сокирами, але як би він не старався — їх було надто багато. Деякі камені все ж досягали цілі й розбивалися об його тіло, залишаючи синці та порізи й потроху відбираючи здоров'я. Він намагався триматися якнайдалі від примата, щоб уникнути серйозних травм, але навіть це давалося з величезними труднощами. Попри свої розміри, монстр виявився напрочуд спритним.

"Так цю потвору не вбити..." — думав він. "Але що я можу зробити? Без мани, без магії... Якщо підійду ближче — він мене просто розчавить і навіть не помітить".

Бій тривав ще якийсь час. Безсмертні падали під важкими ударами, але щоразу підводилися й знову кидалися вперед. І все ж, попри всі їхні зусилля, велетенська мавпа й досі не виявляла жодних ознак утоми. Тіло монстра вкривала безліч ран, але всі вони, окрім пробитого списом ока, були поверхневими й не становили для нього справжньої загрози. У підсумку жодна зі сторін не могла схилити шальки терезів на свою користь. Схоже, з верхніх балконів ситуація виглядала так само кепсько.

— Та скільки можна вовтузитися? Кха-кха... Гей, М'ясо, зроби вже щось цікаве!

— ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ПОКИДЬКУ! — Алекс не збирався кричати, але емоції взяли гору. — Ця потвора надто велика! Якщо тобі щось не до вподоби — спускайся й сам спробуй її прикінчити!

Деякий час відповіді не було, а потім скрипучий голос знову пролунав:

— Які ж ви невдахи... Кха-кха-кха... Раз так, зробимо інакше... Випустити звіра!

"Що цього разу?" — подумав Алекс. "Невже в цієї жаби ще лишилися козирі в рукаві?"

Він підвів погляд угору, очікуючи побачити нову жменю монет, що падатимуть із неба, але цього разу нічого подібного не сталося. Велетень і далі засипав арену нищівними ударами, і через гуркіт, що стояв довкола, Алекс ледь не проґавив момент, коли "північна" брама повільно почала підніматися.