Глава 10 (74)

Попри обстановку, Алекс спав міцно. Його не туркотів ані брязкіт зброї, ані спаринги, що не припинялися ні на хвилину. Лише коли задзвеніли важкі ланцюги, а вхідна брама з гуркотом поповзла вгору, він позіхнув і розплющив очі.

Хлопець очікував побачити сіре кам'яне склепіння, але натомість його погляд уперся в знайому дерев'яну маску просто біля самого обличчя. Внутрішньо здригнувшись від несподіванки, він щосили намагався не змінитися на виду. Загадкова істота висіла догори ногами, тримаючись за ґрати. Вона не ворухнулася навіть тоді, коли Алекс прокинувся — намальовані яскравою фарбою очі й далі невідривно стежили за ним.

"І давно воно за мною спостерігає?" — подумав він. "Та що йому взагалі від мене треба?" Не відводячи погляду від маски, він подумки викликав з інвентаря ельфійську сокиру. Але щойно зброя з'явилася в його руці, істота різко відскочила назад і завмерла в дивній позі. Спина вигнулася, мов у розлюченого кота, права долоня впиралася в кам'яну підлогу, а в лівій монстр стискав своє дерев'яне спис із кам'яним наконечником. При цьому він не здавався ворожим — радше зацікавленим.

— Гарна в тебе реакція, — Алекс звісив ноги з гамака, а тоді зіскочив на підлогу. — Але з повагою до чужого особистого простору в тебе явні проблеми.

Замість відповіді істота лише трохи схилила голову набік. Алекс не знав, чи здатне це створіння говорити, але був упевнений, що людську мову воно розуміє. Раніше він уже бачив, як цей монстр виконує накази Маммона.

— Ти знаєш, що я збираюся вбити твого господаря?

У відповідь не пролунало ані слова. Не було навіть найменшої реакції.

— Незабаром я знову прийду по нього. І якщо станеш у мене на шляху — уб'ю й тебе.

Істота крутнула списом у лівій руці й двічі вдарила древком об кам'яну підлогу. Саме в цю мить з боку арени долинув протяжний звук сурми. Алекс інстинктивно кинув погляд у бік воріт, а коли знову озирнувся — істота зникла, наче її тут ніколи й не було.

"Як же ти мені не подобаєшся..." — подумав він, прибираючи сокиру назад до інвентаря. Щоразу, коли він стикався з цією загадковою істотою, вона ніби виникала з нізвідки й так само безслідно щезала. Навіть Око хижака не могло вловити її присутності. Алекс не розумів, як таке взагалі можливо, і це його лякало. Ворог, якого неможливо побачити чи відчути, здатен напасти будь-якої миті. Як би не хотілося це визнавати, він досі живий лише тому, що ця істота не бажає йому смерті. Принаймні поки що.

* * *

Алекс вийшов із "західної" брами останнім, перед цим поснідавши нашвидкуруч зробленим сендвічем із сиром і копченою ковбасою. Позаду залишилися ґрати й спорожнілі лави. Він неквапливо крокував уперед, розминаючи плечі й подумки готуючись до майбутнього бою, але щойно ступив на пісок — атмосфера миттєво змінилася. Арена зустріла Алекса гнітючою тишею. Високі стіни навколо ніби затамували подих. Глядачі на балконах, якщо вони там були, теж мовчали.

За час його відсутності обстановка кардинально змінилася — валуни, уламки каміння й сліди копит на піску безслідно зникли, а їхнє місце зайняли дивні на перший погляд споруди. Кам'яні сходи, що вели вгору й обривалися в нікуди, платформи й парапети з нерівними краями. Подекуди височіли колони, які підпирали вузькі переходи, а також окремі стіни. Усі споруди виглядали новими, але водночас були або недобудованими, або навмисне зруйнованими. Оновлена арена справляла враження чогось середнього між стародавніми руїнами та майданчиком для страйкболу.

Усі воїни вже стояли на піску, вишикувавшись широким колом навколо викладеного чорним каменем центру арени. Вони нерухомо завмерли, дивлячись уперед, мов кам'яні статуї.

"І з ким же нам доведеться битися?" — подумав Алекс. Він озирнувся навколо — три з чотирьох арок були зачинені. Можливо, саме за однією з них ховався їхній майбутній противник?

— Кха-кха... — знайомий гидкий кашель, підсилений гучномовцем, рознісся по всій арені. — Сподіваюся, всі гості вже на місцях. А якщо ні — та й нехай. Ми починаємо наступний бій просто зараз!

Після цих слів стулки відчинених воріт із гуркотом упали вниз, відрізаючи останній шлях до відступу. Тієї ж миті арена затремтіла, ніби почався землетрус.

"Око хижака", — подумки скомандував Алекс. Щойно поле зору розширилося, він поглянув на інші арки, але вони залишалися зачиненими. То звідки ж тоді йдуть ці вібрації? І саме тоді він побачив попереду знайоме зелене сяйво. У самому центрі арени, просто на чорному камені, на його очах розкривав свою пащу Розлом.

"Що це ще за дивина?" — думав він. "Невже його створила та жирна хижа жаба, яку мені потрібно вбити?"

У голові роїлося безліч запитань, але головним було одне — чи має Маммон хоч якесь відношення до Розломів, що заполонили його рідний світ? Поки він розмірковував, скрипучий голос пролунав знову.

— У цьому бою мої воїни зійдуться не з одним ворогом, а з цілою ордою. На них чекає важке випробування, адже проти них вийдуть міфічні створіння, які колись наганяли на людей справжній жах.

Тим часом, не чекаючи, поки Маммон договорить, із Розлому почали з'являтися монстри. Величезні й безглузді, найбільше вони нагадували курей із котячими головами. Вони вилітали із зеленого туману догори ногами, але, активно вимахуючи крилами, одразу переверталися й приземлялися на лапи. Алекс здивовано дивився на противників, що один за одним виходили із зеленого туману. Раніше він ніколи не чув, щоб монстри могли проходити крізь Розломи. Принаймні у світі людей такого не траплялося. До того ж він гарячково перебираєв у пам'яті чудовиськ із давньогрецьких міфів, але не міг пригадати жодного, яке хоча б віддалено нагадувало цих істот.

Монстри все прибували й прибували, але воїни досі стояли нерухомо, ніби чекали команди. І вона не забарилася.