Глава 7 (71)

Туша мінотавра тієї ж миті зникла без сліду, і арену огорнула тиша. Голос Маммона, слабкі оплески — усе стихло, немов перед бурею. Деякий час Алекс просто стояв і насолоджувався спокоєм, але ніщо не триває вічно — за якийсь час знову пролунав огидний голос:

— Що... Де?.. Де мінотавр?

Алекс демонстративно озирнувся навколо й знизав плечима.

— ТИ!!! ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЇМ МІНОТАВРОМ, ШМАТОК М'ЯСА?!!

— Це був бик, бовдуре! — Алекс говорив голосно, щоб його слова долинули до вух Маммона. — І це я його вбив, а отже він мій!

У відповідь згори почувся дзвінкий брязкіт, ніби щось металеве вдарялося об камінь. За кілька секунд він стих, змінившись нерозбірливою лайкою, скрипом і важкими зітханнями. У Алекса склалося враження, що Маммон упустив свій гучномовець на підлогу й тепер безуспішно намагається його підняти.

— Чого стоїш? Швидше, подай ту штукенцію...

Алекс усміхнувся власним думкам — схоже, інтуїція його не підвела.

— Що ж... Як я вже казав, незабаром почнеться бенкет. — Його голос звучав навмисне спокійно. — Підготовка до наступного бою розпочнеться негайно. Усім воїнам наказую залишити арену. Це все.

Почувши наказ, воїни одночасно схилили голови в глибокому поклоні. Їхні рухи були настільки злагодженими, що Алекс мимоволі замислився, скільки часу вони репетирували саме цю частину? У тиші, що запанувала, почувся скрип — брами праворуч і ліворуч від нього прийшли в рух. Важкі дерев'яні двері, оббиті металом, повільно поповзли вгору, а в отворах, що відкрилися за ними, виднілися лише темрява й невідомість. За кілька секунд воїни так само синхронно підняли голови й неквапливо рушили до брами, що була ліворуч. Водночас із брами праворуч на арену почали виходити вже знайомі Алексу істоти в темних робах, яких він раніше охрестив робітниками. Майже такі самі, як і на маяку, тільки ті виглядали замерзлими, худими й виснаженими, а ці були значно... живішими.

Алекс стояв на місці, гадаючи, що робити далі. Завдання не можна перервати, а отже, поки Маммон живий — йому звідси не вибратися. Потрібно якось дістатися до нього, але навряд чи вдасться видертися нагору по стінах — вони виглядали рівними й гладенькими, а балкони були надто високо. Залишатися на арені в очікуванні наступного бою теж не мало сенсу, тож виходів було лише два: лівий і правий. Трохи подумавши, він вирішив назвати їх західним і східним. Звісно, він не знав, чи існує взагалі в цій реальності таке поняття, як сторони світу, але навіть така примарна система координат хоч трохи впорядковувала навколишній хаос. Повернувшись на «захід», він неквапливо пішов услід за воїнами. Можливо, там він знайде шлях нагору й у нього знову з'явиться можливість убити свою ціль.

За брамою на Алекса чекали сходи, що вели вниз, у напівтемряву. Око хижака все ще було активним, тож мізерне освітлення не створювало жодних проблем.

Перед ним постав широкий зал, що тягнувся праворуч і ліворуч по колу, мов кільце, яке оперізувало арену. Високо під стелею виднілися вузькі вікна, більше схожі на бійниці, крізь які пробивалося тьмяне, запилене світло. Через них можна було розгледіти недавнє поле бою: пісок, каміння та миготливі тіні робітників, які вже взялися до праці.

Сам зал виглядав широким і просторим. Ряд за рядом його перетинали масивні колони, рівномірно розходячись по колу. На них спиралися важкі аркові склепіння, ніби на плечі прадавніх титанів. Кожна колона тримала на собі частину величезної ваги цієї велетенської споруди, і здавалося, що варто прибрати хоча б одну — як усі верхні поверхи одразу обваляться вниз.

У пошуках виходу погляд Алекса зачепився за високу залізну решітку, що тягнулася від підлоги до самої стелі. Вона ділила приміщення перед ним на дві частини, вигинаючись по колу й гублячись за поворотами праворуч і ліворуч. По цей бік решітки вихід був лише один — на арену. Але за нею Алекс помітив широкий прохід і сходи, що вели нагору. Це скидалося на зону для глядачів — тих, кому дозволяли спуститися до цього підвалу, щоб подивитися на бійців зблизька, не наражаючи себе на небезпеку. Навіщо? Хтозна. Можливо, щоб полоскотати собі нерви, залишаючись при цьому в «безпечному світі», де вбивство — лише видовище.

— Схоже на в'язницю... Трясця, здається, я помилився з вибором.

Він розвернувся, збираючись повернутися на арену. "Треба перевірити інший шлях, звідки вийшли робітники", — подумав Алекс, але не встиг він дістатися брами, як та з гуркотом опустилася вниз, відрізавши шлях назовні.

"Ну, рано чи пізно вони все одно відчиняться."

Алекс намагався залишатися оптимістом навіть у такій ситуації, хоча підстав для цього залишалося дедалі менше. Несподівано він упіймав себе на думці, що не надто хвилюється через зачинену браму, підземелля, схоже на в'язницю, та й загалом через ситуацію, у якій опинився. Звісно, проблеми нікуди не поділися, але чомусь він був упевнений, що з усім упорається. Чи це були наслідки похмілля, яких не змогла позбутися протиотрута, чи причина в тому, що вже кілька разів за цей день він був за крок від смерті? А може, він настільки втомився, що просто сприймав усе, що відбувається, як належне? Відповіді не було.

Алекс глибоко зітхнув і пішов уздовж стіни, оглядаючи своє нове пристанище нудьгуючим поглядом. Важке застояне повітря було просякнуте запахом металу й пилу. Навколо стояли лави для бійців, грубі дерев'яні манекени, вкриті зарубками, та перекошені стійки зі зброєю й обладунками. Уздовж стіни розташовувалися точильні верстати й ковальські пристрої. Біля деяких із них стояли воїни, що повернулися з бою, — вони буденно гострили клинки та лагодили спорядження.

Алекс неквапливо йшов, озираючись навколо в пошуках виходу, але його не було. Решітка була суцільною по всій довжині, без жодних дверей. Схоже, ті, хто проєктував цю будівлю, навіть не припускали думки про те, щоб дозволити гладіаторам вибратися назовні. Обстановка довкола теж не змінювалася — воїни займалися своїми справами. Хтось лагодив спорядження, дехто відпрацьовував удари на манекенах, що стояли поруч, але більшість просто сиділа на лавках. Розмов не було чути, через що складалося враження, ніби всі без винятку воїни були німими.