Глава 4 (68)

Коли верх і низ раптово помінялися місцями, Алекс закинув ноги назад і підібгав коліна, виконавши зворотний перекид. Він робив такий трюк уперше й був приємно здивований тим, наскільки м'яким і безшумним виявилося приземлення. Розлом, що щойно був у нього перед очима, одразу закрився, залишивши на гладенькій мармуровій підлозі лише тріщину.

"Стоп... звідки тут мармур?" Алекс здивовано озирнувся. Він був певен, що знову опиниться в тому самому мертвому лісі, що й минулого разу, але цього разу все виявилося інакше.

Він стояв посеред широкого коридору. Кам'яна підлога під ногами була гладенькою й холодною, наче її полірували століттями. Білий мармур відбивав тьмяне світло, що падало згори. У його мінливому сяйві приміщення здавалося безживним і загадковим. Уздовж стін по обидва боки тягнулися вузькі колони. Вони здіймалися вгору, впираючись у білі склепіння. Між ними, просто в центрі стелі, був широкий відкритий проріз, схожий на вікно в небо. Крізь нього виднілися вже знайомі важкі сірі хмари, які час від часу розтинали жовті блискавки.

На стінах висіли довгі полотнища густо-червоної тканини. Жодних гербів чи символів — лише насичений, глибокий колір крові, ніби застереження для непроханих гостей.

Алекс озирнувся. Позаду прохід перегороджували важкі металеві двері. Попереду, приблизно за десять метрів, коридор закінчувався мавританською аркою у формі підкови, за якою виднілися широкі гвинтові сходи.

"Нікого?" Алекс завмер і прислухався. Тишу навколо порушував лише рівномірний стукіт його власного серця. Здавалося, поблизу й справді не було жодної живої душі, але, попри це, він ані на мить не втрачав пильності. Хлопець чудово пам'ятав: рекомендований рівень для цього завдання був значно вищим за його нинішній, тож легкої прогулянки тут точно не буде. Один необережний крок — і життя може обірватися миттєво.

"Око хижака".

Область огляду миттєво розширилася, а коридор у його очах вигнувся дугою, набувши форми кільця. Тепер Алекс одночасно бачив і арку попереду, і двері позаду. Залишалося лише вирішити, куди йти.

"Двері можуть бути замкнені, але навіть якщо ні — я гадки не маю, що за ними. Та й скрегіт металу напевно приверне чиюсь увагу..."

Визначившись із напрямком, він обережно рушив уперед. Крок за кроком, тихо й неквапливо Алекс нарешті дістався сходів, і перед ним постало нове питання — вниз чи вгору?

Цього разу відповідь прийшла сама собою. Раптом до його вух долинув гучний важкий зітх, що лунав згори, а слідом пролунав хрипкий голос:

— Thar’ekh zul mar!

Він звучав роздратовано, але що саме було сказано — для Алекса залишалося загадкою.

[Виявлено незнайому мову] [Встановлення нового мовного пакета...]

Подібне повідомлення він уже бачив і знав, що буде далі, тому терпляче чекав. Поки встановлення не завершилося, він уважно стежив за найближчим поворотом сходів, що вели вгору, в невідомість.

[Мовний пакет встановлено]

— Досить повзати, черв'яку! — загадковий голос пролунав знову. — Вставай і бийся як слід!

"Чудово, значить, мене поки що не помітили..."

Алекс обережно почав підніматися вгору по спіралі. Гвинтові сходи вели його все вище й вище, сходинка за сходинкою. Вони виглядали настільки одноманітно, що було важко сказати, на яку висоту він уже піднявся. Поступово до нього почали долинати звуки, які важко було з чимось сплутати. Дзвін металу, крики, глухі удари — десь точився бій. Але хто саме з ким бився, поки залишалося незрозумілим. Раптом згори почувся глухий звук — не надто гучний, але достатній, щоб Алекс насторожено завмер. За мить він повторився, уже ближче.

"Хтось спускається вниз?"

Він машинально викликав з інвентаря ельфійські сокири й приготувався до бою. Звук поступово наближався, але звучав якось дивно — у цьому стукоті зовсім не було ритму. Нарешті Алекс побачив його джерело — з-за повороту вилетіла велика кістка, вдарилася об стіну, відскочила від сходинки й зупинилася біля його ніг. Велика, можливо, навіть людська. Придивившись, він помітив на ній червоні шматки м'яса.

"Її хтось гриз?"

Запитань ставало дедалі більше, але Алекс був упевнений, що відповіді чекають нагорі, тому обережно рушив далі, тримаючи сокири напоготові.

Чим вище він піднімався, тим ближчими ставали відгомони битви. У якийсь момент вони заглушили все навколо, і Алекс навіть перестав намагатися приховувати звук власних кроків. Він ішов доти, доки попереду нарешті не замаячило світло.

Мавританська арка, така сама, як і перед сходами, відкрила перед ним оглядову ложу, оточену мармуровим парапетом. Звуки битви долинали знизу, але роздивитися щось Алекс не міг. Схоже, ложа була високо над землею — з його місця було видно лише небо, затягнуте сірими хмарами. Біля стіни стояла величезна скриня, оббита металом, але вона одразу відійшла на другий план — увагу хлопця привернуло те, що було в самому центрі.

Біля самого краю парапету, спиною до непроханого гостя, стояло велике металеве крісло на колесах, схоже на старовинний інвалідний візок. У ньому сиділа дивна навіть за мірками Алекса істота, величезне тіло якої ніби розтікалося по сидінню. Можливо, якби в крісла не було підлокітників, уся ця напіврідка маса плоті просто зісковзнула б на підлогу. Сіра волога шкіра звисала з обох боків візка товстими жировими складками, роблячи створіння схожим на величезну жабу. Під своєю неймовірною вагою воно розчавило стару сіру подушку, з якої на всі боки стирчало пір'я, і, схоже, лише дивом вона ще не розвалилася. Лису голову вінчали два величезні баранячі роги. Навколо недбало валялися обгризені кістки, а по обидва боки від візка стояли витончені столики. На правому лежав стародавній шкіряний гаманець, набитий ущерть, і дивна труба з надзвичайно широким розтрубом, а на лівому — глибока миска. Її вмісту Алекс не бачив, але червоні патьоки на боках не залишали жодних сумнівів.