Глава 62

Після приземлення Алекс озирнувся. Кам’яний тунель тягнувся вперед, подалі від Розлому. За кілька метрів він сильно звужувався, змушуючи загін порушити стрій. Лицарям доводилося рухатися вперед по двоє, пліч-о-пліч. Але це було єдиною незручністю — тунель виявився досить коротким і закінчувався широким проходом, крізь який у печеру проникало світло. На стінах, стелі й місцями на підлозі виступали величезні крижані нарости — ніби прозорі брили льоду виросли просто з каменю. Вони виглядали так само дивно, як і крижана ущелина на поверхні. Чисті та прозорі, немов застиглі шматки скла. Ця схожість наштовхувала на думку про однакову природу їхнього походження. Кам’яні склепіння то підіймалися вгору, то нависали зверху, а крига, що відбивала кожен звук, надавала відлунню кроків холодного відтінку.

Коли Алекс вийшов із Розлому, передній край Штурмового загону вже дістався виходу. Фігури в обладунках зникали у слабких променях світла, тож він пришвидшив крок, щоб не відстати.

Коли вузький прохід залишився позаду, перед ним відкрилася широка печера. Кам’яні стіни здіймалися високо вгору, але не з’єднувалися у стелю, а розходилися в боки, відкриваючи вид на беззоряне нічне небо. Роль стелі виконував товстий прозорий шар льоду, такий самий, як і в ущелині. Рівний і гладкий, він нагадував поверхню води. Алекс підняв голову, із цікавістю розглядаючи вид, що відкрився перед ним. Здавалося, ніби він завис догори ногами над кришталево чистим озером у безвітряну погоду. Судячи з усього, інші лицарі теж піддалися красі потойбічної природи — навколо лунали зітхання й здивований шепіт.

Тим часом Алекс опустив погляд і уважно оглянув печеру в пошуках небезпеки. І не дарма — у дальньому кутку він помітив складені купою стовбури дерев, на яких лежав величезний білий вовк. Поки що він не виявляв агресії й просто спостерігав за натовпом непроханих гостей.

— ШИКУВАННЯ!

Голос командира повернув лицарів до реальності, і вони поспішили виконати наказ. Бійці вишикувалися в ряд, лучники зайняли позиції за їхніми спинами з лівого боку, а маги — з правого. Щойно останній лицар зайняв своє місце, пролунала нова серія команд:

— Усім бути напоготові! Скорочуємо дистанцію, магам приготувати вогонь!

Загін повільно рушив уперед. Алекс уже збирався рушити за ними, але його зупинив голос Пітера:

— Зачекай, нам туди не можна.

— Але тут начебто безпечно, та й інших монстрів не видно.

— Такі правила, — до розмови приєднався Том. — Вороги можуть ховатися неподалік. Наприклад, стрибнути на тебе зверху або вилізти з-під землі. Носії не заходять до кімнати боса, доки Штурмовий загін повністю все не зачистить.

Алекс кивнув і, наслідуючи приклад колег, відступив назад у тунель. "Око хижака". Зір миттєво загострився, дозволяючи бачити те, що відбувається далеко попереду, ніби він користувався біноклем.

Загін поступово наближався до вовка, і той теж почав рухатися. Монстр неквапливо підвівся, опустив голову вниз і загарчав.

— Маги, вогонь!

З боку групи магів у напрямку вовка вилетіла вогняна куля. Спочатку вона була невеликою, але в міру наближення швидко збільшувалася в розмірах. Вовк не зрушив із місця, уважно стежачи за закляттям, що летіло прямо на нього. Його лапи напружилися й зігнулися — звір готувався до стрибка. Алекс уже вирішив, що зараз він відскочить убік, але все вийшло навпаки. Вовк стрибнув уперед, просто на вогняну кулю. Звір зустрів атакувальну магію роззявленою пащею, ніби намагався її проковтнути. Натрапивши на перешкоду, куля вибухнула, потік полум’я вирвався з пащі монстра й обпалив шерсть. Вовк приземлився й одразу почав тертися мордою об землю, ніби намагався послабити біль від отриманого опіку.

— Лучники, залп!

Натягнуті тятиви розпрямилися, відправляючи стріли в політ. Вовк не був готовий до атаки, і всі вони досягли цілі, встромившись у шкуру. Одна зі стріл застрягла у звіра в оці, і той дико заскиглив, мотиляючи головою.

— Бійці, вперед! Не ризикуємо, тримаємо стрій!

Лицарі слухняно оточили вовка півкільцем і вже приготувалися напасти на звіра, як раптом він високо підняв голову й завив. Виття луною розійшлося по печері, воно було настільки гучним, що лицарі трохи відступили назад, закриваючи руками вуха. Але це їх не зупинило: щойно виття стихло — люди одночасно кинулися в атаку з різних боків. На землю бризнули перші краплі вовчої крові.

Бій був довгим. Вовк постійно намагався обійти бійців збоку й напасти на магів, ніби бачив у них найбільшу загрозу. Але всі його спроби виявлялися марними. Бійці тримали стрій, стримуючи натиск звіра й водночас завдаючи ударів, лучники випускали одну стрілу за іншою. Маги ж раз за разом застосовували вогняні закляття — вони показали себе надзвичайно ефективними. На початку бою вони також пробували використовувати крижану магію та магію землі, але безуспішно. Вовк легко ухилявся від каміння й бурульок, що летіли в нього. Будь-який натяк на болото він ніби відчував своїм звіриним чуттям і одразу відскакував убік. Але з вогнем усе було інакше. Хижак ніби навмисно ловив спрямовані в нього чари й щоразу корчився від болю.

Тіло боса вкрили численні рани, зі спаленої шкури стирчали стріли, але він уперто не бажав помирати. І все ж сили поступово залишали його. Рухи звіра сповільнювалися, а лапи дедалі сильніше згиналися, ніби більше не хотіли нести важкий тягар життя. Нарешті, після чергового залпу, вовк завмер, готовий упасти на землю. Але перед цим, зібравши останні сили, він знову підняв голову до неба й завив. Цього разу звук був іншим — у ньому більше не було злості. Виття звучало як благання, як прощання, як остання пісня перед смертю.

Це було настільки незвично, що лицарі завмерли від подиву. Але битва вже підійшла до кінця. Вовк на останньому подиху завершив свою пісню й упав мертвим.

— Дааааааа!