Глава 59

Зміна гравітації, перекид — і м'яке приземлення. Перше, що відчув Алекс, був холод: обличчя обдало морозним повітрям, а приємна прохолода розлилася тілом. Імунітет до холоду вже давно став для нього звичним супутником, тож крижаний вітер він зустрів, мов давнього приятеля. Глибоко вдихнувши, Алекс із задоволенням видихнув у морозне повітря густу пару й лише після цього озирнувся.

Увесь Штурмовий загін зібрався неподалік від Розлому. Бійці, маги й лучники стояли впереміш, повністю порушивши бойовий стрій, і з подивом розглядали місцевість. А подивитися було на що.

Вони опинилися посеред широкої ущелини, що розтинала товщу льодовика. Гладкі, хоч і нерівні, крижані стіни здіймалися високо вгору, гублячись у чорному беззоряному небі. Ущелина тягнулася вперед, звиваючись і змінюючи напрямок. Вона була зовсім не порожньою: лицарів оточували хвойні дерева, а крізь прозорі, мов скло, стіни ущелини проглядався ліс, навіки скутий кригою. Дерева, кущі й трава, заховані за крижаною межею, ніби навіки вмерзли в лід, але водночас виглядали моторошно живими. Здавалося, їх ув'язнили в крижаному полоні в одну-єдину мить.

— Отакої! — вигук Пітера, що пролунав збоку, розірвав тишу, яка запанувала, і нарешті вивів лицарів із заціпеніння.

— Гаразд, досить витріщатися, — промовив молодий хлопець, який першим стрибнув у Розлом. Схоже, саме він був командиром цього рейду. — Шикуємося й вирушаємо. Фіне, ти попереду. Дивись уважно.

Хлопець у легкій броні слухняно вийшов уперед і повільно рушив, пильно озираючись навсібіч. Слідом за ним рушили бійці, трохи позаду — маги, а замикали стрій лучники.

На думку Алекса, їхній стрій був далеким від ідеалу: бійці стояли надто щільно один до одного, залишаючи відкритими фланги, якими монстри могли безперешкодно обійти передню лінію та дістатися беззахисних магів і лучників. Проте, трохи поміркувавши, він вирішив залишити свою думку при собі. Його ж колеги-Носії, навпаки, дивилися на Штурмовий загін із неприхованим захопленням. Пітер не стримався:

— Ого, ці хлопці справді круті! Швидше б побачити їх у справі.

Утім, попри власні слова, він не поспішав рушати. Коли лучники вже відійшли кроків на десять, Алекс першим із Носіїв пішов за ними. Пітер і Том ніби тільки цього й чекали — вишикувалися за його спиною та рушили слідом.

Та не пройшли вони й двадцяти метрів, як попереду пролунав крик розвідника:

— Попереду монстри!

— Усім приготуватися! — командир одразу ж віддав наказ.

Алекс спробував роздивитися, з ким вони зіткнулися, але з його місця це було неможливо: він перебував надто далеко, а попереду ще маячили спини лучників і магів, через яких він ледве міг бачити бійців першої лінії.

За кілька секунд до нього долинули звуки бою — брязкіт мечів, тупіт ніг, а також вигуки лицарів, що раз у раз змішувалися з командами командира:

— Цей на тобі... Ні, інший!

— Маги, ви де там?!

— Вони прориваються!

— Тримайте лівий фланг!

— Трясця, ще лізуть...

— Лучники, залп!

Попри наказ, лучники нічого не робили. Вони невпевнено підняли луки, але не стріляли, лише крутили головами на всі боки. Алекс припустив, що причина криється в їхньому невдалому шикуванні.

Тим часом першу лінію оборони було прорвано, і Алекс нарешті побачив, із ким вони мали справу. У бік магів мчали два величезні вепри — з довгими іклами та шаленими очима. Він машинально зробив крок уперед, збираючись захистити групу в довгих балахонах, але на його плече відразу лягла чиясь рука.

— Агов, ти куди? — голос Тома повернув його до тями. — Не лізь ближче, якщо жити хочеш.

Алекс кивнув і відступив назад. І справді, у цьому бою він лише спостерігач.

Тим часом промерзла земля під ногами вепрів, що мчали на магів, заворушилася. Нею, немов водною гладдю, пробігли хвилі, і тієї ж миті копита монстрів загрузли в ній, наче в трясовині. Схоже, один із магів володів магією землі.

Щойно вепри остаточно загрузли, над ними з'явилися дві маленькі кулі — холодна синя й обпалююча червона. Обидві стрімко росли, збільшуючись у розмірах. Алекс із полегшенням зітхнув: магія виглядала достатньо потужною, щоб знищити монстрів.

Та сталося непередбачуване. Коли кулі вже помітно збільшилися, вони, наче магніти, полетіли назустріч одна одній. Ще мить — і вони зіткнулися, а тієї ж секунди зникли в осліплюючому спалаху, який супроводжував гучний хлопок. Алекс інстинктивно затулив очі руками.

Він не мав великого досвіду в магії, але навіть йому було зрозуміло — щойно зіткнулися дві сили, протилежні за своєю природою. Не було нічого дивного в тому, що крига й вогонь взаємно нейтралізували одне одного.

Вепри, усе ще живі й неушкоджені, здивовано крутили головами, намагаючись вибратися з багнюки, коли з групи лучників пролунав знайомий жіночий голос. Марія вирішила взяти командування на себе:

— Усі разом... залп!

Одночасно повітря розітнули стріли — вони помчали до кабанів, що загрузли в болоті. Політ тривав лише мить, а потім... усі стріли влучили точно в ціль. Щоправда, ціллю став лише один із двох полонених монстрів. Чотири стріли глибоко вп'ялися в його тіло, кожна рана виглядала смертельною, а п'ята взагалі пробила тушу наскрізь і зникла в глибині трясовини. Вепр навіть не встиг видати жодного звуку — лише мовчки завалився набік.

Алекс дивився на все це широко розплющеними очима. Звісно, майстерність лучників не викликала сумнівів, але здивувало його не те, що кабана вбили за одну мить, а те, що другий залишився абсолютно неушкодженим. Найкраще цю ситуацію описувало слово overkill. Чому всі лучники вистрілили в одного й того самого монстра?

Тим часом вепр, що вижив, майже вибрався з багнюки, але маги ще не встигли відновити свої сили, а лучники тільки почали готуватися до нового залпу. Ситуація ставала по-справжньому небезпечною. Алекс уже всерйоз задумався втрутитися й допомогти цьому горе-загону.