Глава 58

— На цьому все. Ви всі чудово попрацювали, але я впевнений, що можете ще краще.

Максвел Рід завершив нараду звичною фразою, після якої підлеглі почали збирати свої речі й підводитися з-за столу. Перші з них уже залишили кабінет керівника, коли на порозі з'явився Майк.

— Містере Рід, я приніс вам документи новачка для ознайомлення.

— А, так... Не варто було турбуватися. Його привів сер Каллахан, тож я не зможу відхилити його кандидатуру, навіть якби захотів.

— Розумію, але цього разу ситуація трохи інша: він підписав разовий контракт на навчальний рейд.

— Серйозно? — Максвел виглядав здивованим. — Зачекай... Ти що, відмовив йому? Невже ти не розумієш...

— Ні, сер, справа не в цьому. Цей хлопець, Олександр, претендував на роль бійця Штурмового загону, а коли я пояснив йому наші правила щодо цієї посади — вирішив відмовитися від вступу до клану. Я подумав, що містер Каллахан може неоднозначно сприйняти цю ситуацію, а можливо, навіть покласти відповідальність на нас... Тому й запропонував йому разовий контракт на навчальний рейд.

— Роль бійця?! Я нічого не плутаю? Він же чорний?

— Так, сер. Мені це теж здалося дивним. Думаю, він просто надто багато собі уявив, що й не дивно — ліцензію він отримав лише три місяці тому.

— Хм, дивно все це... — на обличчі Максвела читалося здивування, але в голові вже почали народжуватися підозри. — Ану, дай-но мені його справу.

Майк простягнув керівникові тонку теку, але щойно Максвел її відкрив, як його очі відразу розширилися від подиву.

— Рой, затримайся на хвилинку!

Один зі співробітників зупинився, щойно дістався дверей, і обернувся до нього.

— Так, шефе, щось сталося?

— Присядь, у нас тут, схоже, намічається афтепаті. Майку, ти теж залишайся.

Майк і Рой сіли за стіл, не розуміючи, що відбувається, але Максвел мовчав. Він уважно вчитувався в особову справу Олександра Уайта й терпляче чекав, поки решта співробітників покине кабінет. Коли двері нарешті зачинилися, він передав теку Рою.

— Упізнаєш?

Той відкрив теку, що ковзнула до нього, і не зміг стримати здивованого зітхання.

— Шефе, ви нарешті його знайшли?

— Не зовсім... До нас його привів сер Каллахан.

Бачачи реакцію колеги, Майк невпевнено запитав:

— Я не розумію, чому ви так здивувалися? Це ж лише чорний лицар.

Максвел переглянувся з Роєм, перш ніж відповісти:

— Розумієш, ми шукаємо цього чорного лицаря відтоді, як він отримав ліцензію. Як би це краще сказати... З ним пов'язано кілька дуже дивних подій.

— Я все одно не розумію, — Майк лише похитав головою. — Що в ньому такого особливого?

Здавалося, Максвел очікував саме такого запитання. Він відкрив шухляду свого столу ще до того, як Майк закінчив говорити, і дістав звідти товсту теку з документами. Насамперед він витягнув фотографію й передав її Майку. Закутаний у плед хлопець із заплющеними очима — очевидно, непритомний. Сиве волосся, запалі щоки й виснажений вигляд, але це без сумніву був він — Олександр Уайт.

— Упізнаєш його?

Дочекавшись кивка, шеф продовжив:

— Ми з Роєм почали його шукати після того, як один чорний лицар на кваліфікаційному іспиті закрив Розлом за двадцять хвилин — без зброї! Це було три місяці тому. Хоч в мене й були сумніви, інтуїція підказувала, що справа може виявитися цікавою. Ось, поглянь...

Максвел передав Майку аркуш із надрукованим текстом.

— Це не документ і не свідчення, а просто переказ чуток від нашого інформатора, який почув їх у барі. Чорний лицар самотужки вбив боса мідного підземелля. Його ім'я так і залишилося для нас загадкою, а з особливих прикмет — лише сиве волосся.

Майк навіть не став читати, а лише здивовано запитав:

— Шефе, ви жартуєте? Чутки з бару? Та це ж сміх та й годі...

Замість відповіді Максвел простягнув йому ще один аркуш, цього разу текст на ньому був написаний від руки.

— А ось реальний свідок: один із наших мідних випадково побачив, як хлопець без обладунків і зброї пірнув у Розлом. Він подумав, що якийсь Обдарований вирішив накласти на себе руки. Допомогти нічим не міг, тож викликав підмогу й залишився спостерігати. Через двадцять хвилин, ще до того, як хтось устиг приїхати, хлопець спокійнісінько вийшов із Розлому. Здогадуєшся, що сталося потім? Розлом закрився.

Максвел зробив паузу, але Майк не знайшов, що заперечити, тож він продовжив:

— Щойно ця історія дійшла до нас, я поговорив зі свідком і показав йому це фото — він упізнав нашого загадкового чорного лицаря. То що, досі вважаєш, що ми полюємо на примару?

— У це... усе ще важко повірити.

Максвел кивнув, а тоді почав діставати з теки роздруківки й передавати їх Майку.

— Після цього ми підключили інформаторів і почали шукати схожі випадки. Ось, поглянь: перехожий побачив, як сивий хлопець вийшов із Розлому, а той одразу за ним закрився. Ось ще один, ще і ще... Це з різних районів міста. Звісно, ні точного місця, ні рівня Розломів тут не вказано. Але в усіх випадках наш хлопець був без зброї.

Майк мовчав, дивлячись на розкладені перед ним папери й намагаючись осмислити почуте, але Максвел ще не закінчив. Він дістав із теки фотографію: на ній уже знайомий їм сивоволосий хлопець стояв біля Розлому й безтурботно усміхався, піднявши руку у привітальному жесті.

— Це найсвіжіше — рейд лицарів Артеміди. Знайшов завдяки нашій системі моніторингу соціальних мереж. Якщо чесно, після цього я подумав, що ми його втратили. Ми ж надто добре знаємо, що Артеміда не відпускає цінні кадри...

Майк похитав головою.

— Шефе, не ображайтеся, але все це — лише набір припущень і чуток... Може, він просто уклав із кланом Артеміди разовий контракт Носія чи Збирача.

Максвел уважно подивився на підлеглого.

— Майку, увімкни вже нарешті голову. Тебе самого хіба не здивувало, що він прагнув потрапити до Штурмового загону?