Глава 56

Остання фраза розчинилася в тиші. Містер Ельсам очікував на відповідь, а Алекс розмірковував. Господар маєтку першим не витримав і, повільно розвернувши крісло до гостя, запитав:

— То що, містере Уайт, я можу розраховувати на вашу співпрацю?

Алекс глибоко вдихнув перед тим, як відповісти:

— Ви запитували, що для мене найдорожче. Нарешті я готовий дати відповідь — це щастя моїх близьких. Сестри, друзів, а також… Думаю, я зроблю все, що в моїх силах, щоб зберегти його.

— Що ж, це похвально, але я хотів би отримати від вас відповідь і на інше моє запитання.

Повернувши тризуб назад до інвентарю, Алекс склав руки за спиною й зробив кілька кроків до центру кімнати. Його задумливий погляд був спрямований у порожнечу.

— Я… почув вас і запам’ятаю те, що ви мені сказали. Ваш помічник попередив мене про правила цієї аудієнції, я розумію, що моя згода може накласти на мене певні зобов’язання, тому більше сказати не можу. І ще: я не хочу продавати тризуб, але… Думаю, я міг би його обміняти, якщо у вас є що запропонувати. Можливо, щось із сокир…

Знову поглянувши на старого, він побачив, що той усміхався. Здивовано Алекс запитав:

— Я сказав щось смішне?

— Ні, що ви. Я вдячний, що ви дотримуєтеся правил, містере Уайт, а ще — радий, що не помилився у своїх припущеннях. Наш спільний знайомий, містер Змій, згадував, що ви надаєте перевагу лише одному виду зброї, тож я заздалегідь розпорядився підготувати кілька екземплярів із моєї колекції, які можуть вас зацікавити.

— Я настільки передбачуваний?

— Справа не у вас, просто з віком починаєш краще розуміти потреби людей.

— У такому разі, чи можу я їх побачити?

— Звісно. Думаю, ви вже звернули увагу на постаменти в центрі кімнати?

Алекс кивнув і перевів погляд на колони, які він раніше помітив, накриті щільною тканиною.

— У такому разі, прошу вас відкрити другий від вікна. Самі розумієте, для мене це непосильне завдання.

Підійшовши до вказаного постаменту, Алекс обережно відсунув покривало. Мармурову колону вінчала широка оксамитова подушка, на якій лежала коротка двосічна секира. Відполіроване до блиску лезо відбивало сонячне світло, що лилося з вікна, а руків’я було вкрите рунами.

— Це робота гномів, дуже цікава річ. Ви напевно знаєте, що Розломи з гномами трапляються вкрай рідко, але їхня зброя справді неперевершена. Єдиний недолік — вони підганяють її під свій невеликий зріст, але досвідчений майстер міг би це виправити. Зі свого боку, я не хотів вносити жодних змін, мені здається, так цей екземпляр зберігає свою… автентичність.

Зосередивши погляд на секирі, Алекс прочитав характеристики:

[Сокира "Підземний страж"]
[Атака: 68, Швидкість: +14]
[Підвищена міцність, не піддається корозії]

Алекс задумливо похитав головою:

— Цікава річ, але… у мене вже є дворучна зброя, яка не поступається цій за статами.

Колекціонер виглядав здивованим:

— Невже? Ви сповнені сюрпризів, містере Уайт! Не думав, що вас буде так складно зацікавити… Що ж, у такому разі, чи не могли б ви відкрити наступний постамент?

Алекс слухняно рушив далі й зірвав оксамитове покривало. Під ним виявилися п’ять коротких сокирок, викладених у ряд. Вузькі темні леза були закріплені на відполірованих дерев’яних руків’ях, оббитих металевими кільцями. Сокирки виглядали майже однаково, лише положення кілець де-не-де відрізнялося.

— Це томагавки, придатні як для ближнього бою, так і для метання. Цього разу робота людини, майстра з Нідерландів, матеріалом для якої послужила руда з тіла голема. На жаль, не так давно майстер помер, а ці вироби стали справжньою кульмінацією його кар’єри. Зверніть увагу…

Старий замовк на півслові. Хоч Алекс і слухав господаря будинку, у його очах читалася цілковита відсутність інтересу.

— Містере Ельсам, дякую за пропозицію, але я не користуюся метальною зброєю, а для ближнього бою віддаю перевагу ширшим лезам. Чи є у вас ще щось запропонувати?

— Що ж… У такому разі не будемо витрачати час, упевнений, що в мене знайдеться щось, що припаде вам до смаку. Як щодо…

Але договорити він не встиг — двері до кімнати різко відчинилися. На порозі стояв стривожений Мусаїд, а за ним — двоє чоловіків у темних окулярах, одягнених в елегантні костюми. Вони були настільки схожі, що одного з них можна було б прийняти за відображення іншого. Але була одна суттєва відмінність — чоловік ліворуч тримав у руці масивний чорний кейс.

Мусаїд першим порушив тишу:

— Сайїд Мухтарам, мені дуже шкода, панове наполягали, щоб я провів їх до вас.

— Усе гаразд, Мусаїд, я розумію, наскільки переконливими можуть бути два діамантові лицарі. Думаю, у разі відмови в моєї охорони не було б жодного шансу.

Чоловік із кейсом вийшов уперед:

— Містере Ельсам, прошу не робити з нас лиходіїв, ми лише прибули на заздалегідь призначену зустріч.

Старий похитав головою:

— Панове Бомон, на жаль, ви запізнилися, тому я був змушений перейти до наступної аудієнції. Зараз ви забираєте час у мого гостя, який, на відміну від вас, прийшов вчасно.

— Pardon, але ми не можемо піти з порожніми руками, — інший чоловік теж вийшов уперед. — Nous занадто довго чекали на цю зустріч. Боюся, вашому гостю доведеться зачекати осторонь.

Містер Ельсам важко зітхнув, а коли заговорив, у його слабкому голосі відчувалася загроза:

— Ваша нахабність переходить усі межі, як ви смієте командувати в моєму домі!

— Monsieur, розслабтеся, ми не битися сюди прийшли…

Чоловік говорив зверхньо, на його обличчі грала легка усмішка, а в голосі відчувалася перевага.

— Хлопче, не вказуй мені, що робити! З ким ти, на твою думку, розмовляєш?

Чоловік із кейсом примирливо підняв руку: