Глава 54

День видався аномально спекотним для кінця листопада. Повітря тремтіло над асфальтом, і навіть каміння на узбіччі, здавалося, розігрілося до межі. Вузька дорога, якою час від часу проїжджали самотні автомобілі, тягнулася вздовж ряду величних будинків. Це було тихе й заможне передмістя Лос-Анджелеса. По обидва боки дороги стояли високі паркани, за якими височіли густі дерева. Їхні гілки перепліталися просто над огорожами, створюючи зелену стіну, що приховувала особисте життя власників від допитливих поглядів сторонніх. З вулиці були видні лише дахи рідкісних маєтків.

Кожен будинок тут нагадував фортецю — простора ділянка, охорона й цілковита приватність. Але один маєток вирізнявся навіть серед них. Його паркан був вищим, територія — більшою, а вхід нагадував секретний об’єкт під урядовою охороною.

По обидва боки від воріт височіли камери відеоспостереження, уважно стежачи за кожним рухом. Жодна ділянка не залишалася без нагляду під їхніми пильними поглядами. Збоку від входу розташовувалися масивні двері з інтеркомом, які давали рідкісним відвідувачам можливість зв’язатися з охороною й потрапити всередину. Ворота здавалися неприступними, наче фортеця, готова захистити своїх господарів.

Юна Кім сиділа на узбіччі, притулившись спиною до паркану, у вузькій тіні від полуденного сонця. На вигляд тендітна дівчина в футболці, потертих джинсових шортах і сандалях. Темне волосся було зібране у хвіст, акуратно протягнутий крізь отвір у бейсболці. За спиною висів легкий рюкзак, а на шиї — масивна фотокамера з довгим об’єктивом. Втомлений погляд Юни був спрямований на залитий сонцем асфальт. З боку могло здатися, що вона уважно за чимось спостерігає, але насправді вона була занурена у власні думки. Де вона помилилася?

Зовсім нещодавно Юна Кім закінчила Каліфорнійський університет за спеціальністю «фотографія». Вона була однією з найкращих у своєму потоці, але навіть це не допомогло їй швидко знайти роботу. На те, щоб влаштуватися за фахом, пішло пів року. І все ж те, чим вона займалася зараз, мало нагадувало те, про що вона мріяла. Папараці.

Вона не знала жодної людини, яка ставилася б до цього слова з повагою. Сама Юна почувалася ніяково й соромилася щоразу, коли доводилося пояснювати, чим вона заробляє на життя. Єдине, що утримувало її на цій роботі, — думка про те, що це лише тимчасово. Можливо, одного дня її ім’я з’явиться поруч із гучною фотографією у поважній газеті, і тоді все зміниться.

Але поки що це були лише мрії, а зараз… Юна сиділа й чекала. Посеред ночі редактор скинув їй нове завдання. До Лос-Анджелеса прибули знамениті діамантові лицарі з Мічигану — «Громові брати», близнюки Бомон. Вони нечасто залишали рідні краї, і це могло стати гарною історією.

Як і завжди, про їхнє прибуття стало відомо випадково: у мережі завірусилися фотографії з нічного клубу, де Етьєн Бомон запалював на танцполі. Це було все, що вдалося з’ясувати. Інформації про мету їхнього візиту не було, і ніхто не знав, куди вони вирушать далі.

Цього не знала й Юна — усе, що їй залишалося, це будувати здогадки. Вона лише припустила, що їхній приїзд може бути пов’язаний із роботою. А якщо так — коло пошуку значно звужувалося. У такому разі найімовірнішим місцем їхньої появи ставав цей охоронюваний будинок — резиденція загадкової особи, відомої під псевдонімом «Колекціонер». Втім, до такого висновку дійшла не лише вона — у тіні вздовж стіни, окрім Юни, в очікуванні сиділи ще два десятки її колег.

Час тягнувся повільно. Увага папараці час від часу перемикалася на рідкісні автомобілі, що проїжджали повз, але жоден із них поки не зупинився біля воріт маєтку. Юна вже починала сумніватися у виборі місця, як раптом з-за повороту показалося таксі. Найзвичайнісінький жовтий автомобіль з емблемою на даху — навряд чи такі відомі особи, як брати Бомон, користувалися б таким транспортом. Але інших варіантів на горизонті не було, і Юна вирішила про всяк випадок перевірити.

Її колеги залишилися сидіти в тіні, а вона підвелася й підійшла ближче до воріт, не відриваючи погляду від автомобіля, що наближався. На її подив, машина під’їхала впритул і зупинилася. І щойно це сталося — атмосфера навколо миттєво змінилася.

В одну мить тиха вулиця наповнилася криками й тупотом ніг, що бігли, — папараці схопилися й наввипередки кинулися до автомобіля. Юна ж стояла поруч із таксі, досі не вірячи у власне везіння. Вона поспіхом увімкнула фотоапарат, підняла його на рівень очей і сфокусувала об’єктив на водійських дверях. Але щойно двері відчинилися, Юна відчула різкий удар — натовп папараці безцеремонно збив її з ніг.

Від несподіванки вона втратила рівновагу й упала на асфальт, боляче подряпавши лікті та коліна. Навколо лунали численні клацання — репортери не втрачали можливості зробити якомога більше знімків. Переборюючи біль, Юна спробувала підвестися, але найгірше чекало на неї попереду — її погляд упав на зламаний фотоапарат. Від сильного удару корпус перетнула широка тріщина, об’єктив відламався, а на асфальті лежали уламки розбитих лінз.

У відчаї Юна спробувала його ввімкнути, але він так і залишився лежати в її руці мертвим шматком пластику. Усвідомивши своє становище, вона опустилася на коліна. Чи варто взагалі говорити, що фотоапарат коштував цілий статок, а в неї не було ні грошей, ні можливості купити новий. Що їй тепер робити?

Світ навколо ніби завмер — образа й смуток повністю заволоділи нею. У цю коротку мить вона зрозуміла: мріям настав кінець. Тепер, без фотоапарата, навіть ця робота, яку вона вважала тимчасовою сходинкою у своїй кар’єрі, залишиться в минулому. Усе, чого вона колись досягла, зруйнувалося в одну мить разом із лінзою, що розбилася в тепер уже непотрібному об’єктиві. У її майбутньому не залишалося нічого, крім безнадії.

Не стримавши емоцій, Юна опустила голову, і по її щоках потекли великі сльози.