Глава 50

Людська мова в кімнаті боса пролунала так несподівано, що Алекс мимоволі здригнувся. Обернувшись, він швидко знайшов її джерело. Біля входу до печери юрмилися лицарі з рейдової групи, а попереду стояла знайома Алексу огрядна постать у срібних обладунках.

— Я вас не кликав. Що ви тут робите?

— Алекс... — усупереч очікуванням відповів не Карл, який стояв попереду, а Джош, що вийшов із задніх рядів. — Ти не поранений?

Його голос звучав стривожено, і Алекс зітхнув. Він не міг дорікати хлопцеві своєї сестри за надмірну турботу. Перш ніж відповісти, він підняв руку, даючи зрозуміти, що з ним усе гаразд.

— Усе нормально, тож можете повертатися. Я тут скоро закінчу.

Та в їхню розмову втрутився Карл:

— Та дзуськи! Спочатку ти нам дещо поясниш!

На відміну від Джоша, до Карла Алекс не відчував жодних теплих почуттів.

— У моєму контракті не сказано, що я зобов'язаний щось пояснювати. Тож забирай свій загін і чекай зовні!

— ТА ЩО ТИ ТАМ ПРОБЕЛЬКОТАВ??? НЕ СМІЙ МЕНІ ВКАЗУВАТИ, МАЛИЙ!

Товстун волав на все горло, і лише Джош і далі намагався його вгамувати:

— Карле, заспокойся. Він не постраждав, і нам справді нічого тут робити...

— Замовкни! Ти взагалі на чиєму боці???

— Що?.. Якому ще боці? — Джош від подиву аж затнувся. — Ми всі тут, включно з Алексом, б'ємося з монстрами. Ми на одному боці!

— Та що ти верзеш?! Цей покидьок намагається щось від нас приховати, він клятий шахрай! Ось, подивися...

Із цими словами Карл попрямував до тіла боса. Решта лицарів і магів теж рушили за ним, хоча й трималися на певній відстані. Лише Носії залишилися стояти біля входу. Підійшовши впритул до розрубаної туші, Карл тицьнув пальцем у моторошну рану.

— Ось! Як він це зробив??? У нього ж навіть зброї немає!

Джош мовчки знизав плечима, а Карл повернувся до Алекса, очікуючи відповіді.

— Я просто скористався твоєю порадою й розсмішив його до смерті.

— ТИ НАПРОШУЄШСЯ, ПОКИДЬКУ?

Бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, Джош знову втрутився.

— Карле, охолонь. Ти ж сам його підбурював. Якщо він не хоче говорити — це його право. Головне, що бос мертвий.

Та Карл навіть не повернувся до мага — його очі невідривно стежили за Алексом.

— Тоді, може, покажеш нам артефакт, яким ти тут усе заморозив? Ми з хлопцями хотіли б на нього поглянути.

— Артефакт? — Алекс здивовано звів брову.

— Авжеж. — Срібний лицар розвів руками й демонстративно озирнувся довкола. — Ти ж не станеш стверджувати, що чорному лицареві вистачило сил на таку магію?

Усередині Алекса почав закипати гнів. Він уже давно розвернувся б і пішов, але лишалася одна незавершена справа — труп боса-нага й досі лежав на кризі. Алекс не мав жодного бажання ділитися своєю здобиччю, але водночас не хотів розкривати перед усіма свою здатність збирати матеріали. Спочатку він сподівався переконати Штурмовий загін піти звідси, але ця надія танула просто на очах.

— А, точно, артефакт... Звісно, дивись.

Із цими словами він підняв стиснуту в кулак праву руку й показав середній палець. Обличчя Карла миттєво налилося багрянцем.

— НУ ВСЕ, МАЛИЙ, ПОЧИНАЙ МОЛИТИСЯ!

Товстун рушив уперед, його очі застелила каламутна пелена люті. Алекс же не зрушив із місця, не дістав зброї й навіть не підняв рук, щоб захиститися. Він просто мовчки стояв і дивився, як лицар у срібних обладунках наближається до нього, стискаючи кулаки.

— Стій, Карле, я не дозволю!

Джош став між ними й спрямував посох у бік срібного лицаря. Той неохоче зупинився, а його обличчя скривила гримаса відрази. Решта магів теж поспішили вийти вперед і стали поруч із Джошем, повністю затуливши Алекса. Це невелике підкріплення додало Джошу впевненості.

— Карле, зараз ти неправий і... ти хоч подумав, як до цього поставиться Артеміда?

Почувши ім'я очільниці клану, срібний лицар відвернувся. Здавалося, він уже почав сумніватися у своєму рішенні. Але за кілька секунд знову поглянув на магів і промовив:

— Гадаю, вона ще й подякує нам за те, що ми викрили шахрая до того, як він вступив до клану.

Маги мовчали, але було видно, що вони вагаються. Тим часом Карл продовжив:

— Ви що, досі не зрозуміли? Цей малий хоче приєднатися до нас. Артеміда послала його сюди на перевірку.

— З чого ти взяв, що...

Джош почав говорити, але Карл перебив його:

— Бо вона сама мені це сказала. До цього він спускався лише в сірі Розломи. Артеміда спеціально вибрала саме цей, щоб провчити його.

— Про що ти говориш? Який ще урок?

Джош виглядав приголомшеним.

— Він мав на власній шкурі відчути, що означає битися із супротивником, який значно сильніший за тебе. — Карл кинув погляд на лицарів позаду. — Ви всі знаєте, що це означає. Кожен лицар рано чи пізно проходить через таке. Але, схоже, вона прорахувалася — Розлом виявився надто легким, і цей хлопець так нічого й не зрозумів.

Із боку Штурмового загону пролунав невпевнений голос:

— Але... Це ж мідний Розлом, Карле... Як він може бути легким?

— Звідки мені знати? Може, у корпусі щось наплутали... Ви ж пам'ятаєте, що за весь шлях ми бачили лише кілька трупів.

Позаду почулися уривчасті голоси:

— Ну так...

— Трясця, а й справді...

— Так і є.

Карл відчув підтримку й заговорив упевненіше:

— Розумієте, що це означає? Цьому дурневі просто пощастило. — Карл витримав паузу, обводячи поглядом лицарів. — А тепер Артеміда програє суперечку, цього покидька приймуть до клану, а нам доведеться віддати йому частину й без того мізерної здобичі з цього рейду. І ви це проковтнете?

Решта учасників рейдової групи так і залишилися стояти на місці, лише опустивши очі. Замість них відповів Джош:

— Навіть якщо це правда, що ти збираєшся робити? Накажеш напасти на нього лише тому, що цей Розлом виявився йому під силу?