Апорія
(16)
Я мишкою була сірою. Щоправда, тоді всі миші були синіми. Залишаючись сильною, доношувала свій колір і харчувалася вірою з городів старих шкап селища Петрушка. Там скрізь ріс ялівець, а я ховалась у його підніжжя, розтоплюючи жаром тіла землю, отруюючи коріння галюциногенними парами, що часто випромінювала моя свідомість. Рослини хворіли на сказ та тікали, не залишаючи слідів, руйнуючи мою славну нірку.
Опори не було. Мене не визнавали. І я пропалювала життя в шинках на покинутих полях, де проростала дика хмільна пшениця.
Одного разу мої очі мало не стали бежевими і тоді я зустріла білого миша. Він був статний, гордий, а ще дуже впевнений у собі. Про це говорили його витягнуті плечі та довгі зуби. Він заговорив зі мною рідною, мишачою. Забуті писки спливали в думках, але тут же танули розполовинюючись. Мої вуса сіпнулися і я підняла лапу.
Що це було? Мовчазна відмова? Миш відвернувся та попрямував у бік виходу.
Розлютившись на саму себе, я схопила його зубами за хвіст. Він не обернувся. Я вгризалася, а миш тягнув мене у бік річки. Аж поки не затяг у свою нору під ялівцем.
Хвіст був відкушений – і мені, і йому. У чомусь ми стали однаковими, а в чомусь схожими на решту. Все життя з нам сусідом було мовчання, яке впліталось в галюциногенні думки. Там під ялівцем.
06.01.2014
Відредаговано: 30.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
