Глава перша і остання

Ядерна війна почалася першого вересня дві тисячі дванадцятого року. В той же день вона і скінчилася. Швидшої війни історія людства не знала. Сполох ― і порожнеча... застигла тиша, кружляє пил, звивається дим, пнуть малинові хмари, беззвучно миготять блискавки, завіса падає!

А почалося все днем раніше і двома тисячами дванадцятьма роками пізніше, в чотири тисячі двадцять четвертому році, другого вересня людська цивілізація проминула Рубікон прогресу та вкинула полярну реальність в сипучі піски деградації. В ту ж мить люди Землі зникли: міста перетворилися на ліса і поля, замість перехожих ― тіні від ланей та вовків, корсаків та вепрів, оленів й ведмедів, замість автомобілів луска на сомах і карасях, замість метро кротові нори, поїзди тепер ― то нутрощі стоніжки, вусики мухоловки, отрута сколопендри, замість літаків: цвірінькання горобців та курликання лелек, а гвинтокрили стали полиском пір'я колібрі. Водночас в двадцять першому столітті з пускових шахт вилетіли ракети з ядерними боєголовками.

Не треба було глушити ще й радіо “Крила волі”, його все одно майже ніхто не слухав, але резонанс, викликаний цим деспотичним актом, приголомшив і найбайдужіших серед індиферентних громадянів. “Крила волі” стали своєрідним гачком, на який опозиція зачепила хробака-диктат і вкинула в каламутну річку політики. А тепер, коли опозиція і влада сидять в одній кімнаті: темній, тісній, душній, тут мало місця для двох, вони пильнують один одного, у влади з кутка рота звисає волосінь, опозиція потирає руки, передчуваючи учту із владою в якости головної страви. Їх очі налиті кров'ю, вони несамовиті, отруйні, розпечені чи то злобою, чи то прагненням торжества справедливости, правдиво вважаючи, що справедливість саме на їх боці. А так воно і було, адже розуміння справедливости тут таке: хто кого перший заб'є, той і усправедливив стан речей. І ось, повіки влади захлопнулися, наче решітки, за якими опинилися інакодумці, протестувальники, революціонери, хто невгодний режимові; влада заснула, встала, витягла руки, пустила слину, сказала ніби зомбі “У-у-у” та наче сомнамбула пішла гуляти по дахах домів законодавства, судів і парляменту: звільнюючи одних, розправляючись з іншими, встигаючи правити закони і викрикувати нові обіцянки, ще солодші, товщі, яскравіші. Під гарячу руку потрапила і купка слухачів “Крил волі”, при кожній слушній і не дуже нагоді вони підтакували та кивали, їх латентне якобінство вирішено засунути подалі в їх підсвідомість, усипити тишею, прихлопнути, наче набридливу муху, що викручувалася та дзижчала перед носом влади. Клешня авторитаризму перетяла проводи живлення апарату життєзабезпечення революціонізму, впалого в кому, одначе, видихаючи, бувало плювався сарказмами, збуджуючи м'язи підсвідомости, сміючись лунко, але далеко. Так, з будівлі радіостанції вивели усіх працівників, двері закрили і запечатали, а зранку молочарка помітила під тими дверима купку лайна.

Після цих знакових подій вже мало хто сумнівався, що наступним указом уряду стане документ “№ 275”, що приписує громадянам носити алебастрові маски та співати з вікна гімни: державний, провінційний, міський, співати двічі на день, зранку та поночі.

Гімн держави:
Слався президіюм, слався препрезидент, ура!
Державним департаментам, уділам та областям ― слава, хвальба, ура, ура!
Суддівські вироки ― глас справедливости, прикраса закону, рик милосердя, ура!
Прапор ― відображення державної аури, колір наших очей та спектр надій.
Герб ― перемоги тріюмф над дикістю сваволі, індивіда ― ідіотизму.
Символам співи, землі преклоніння, війську пошана, ієрархії служба,
Віру в ящик Пандори з утопією на дні ― ми пронесемо, ми обнесемо!
Слався парлямент, архонти, трибуни військові, прогресу потік,
Слався науки ріг достатку, міністерства оборони інструмент!
Хай живе вітчизна, в славі небувалій!
Ура! Ура! Ура! (х20)

Гімн провінції:
Пошана обласним головам, сегрегації та секуляризації, ура!
Пошана промисловим комплексам, шахтам, заводам, заради ВВП ― усе, ура!
Пошана високим умам, що звели влади вертикаль і систему керування запровадили,
Губерніям, областям і заїздам, володінням володарів ― шана та пошана!
Ювелірно кордони проведені! І в цих межах ми щасливі до сліз.
Чия щедра рука, чий гострий розум і справедливе серце,― роздали кожному уділ,
Землі де мудрість губернатора втілення вишукує благоденству,
Чия рука? Чий розум? Чиє серце? Препрезиденту ― ура! ура! ура!
Ура! Ура! Ура! (х10)

Гімн міста:
Прославимо ж урбанізацію та колективізацію!
Браві мери ведуть нас крізь морок розрізнености,
Ліплять руками нашими дома-плоди архітектурної мислі,
Агломерація ― хай невтомною буде!
Містобудівничі ― хай натхненні будуть!
Екуменополіс ― най стане домом нашим вічним, прихистком, фортецею та храмом.
Ура! Ура! Ура! (х5)

У раді націй не вірили що це трапилося, що затемнення сонця благорозумности ― зупинилося, не минуло, як після припадку, не отямилося, як після кошмарного сну у сні. Потім вже, коли в 3D-проектор зарядили стрічку новин і делеґати в різнокольорових пластикових окулярах побачили правду, побачили блідолицих людей, які схрипло, із слізьми співають гімни... та ні, цей несамовитий крик неможливо назвати співом, тільки горланням,― все стало ясно. До зали засідань на срібних тацях внесли наркотики, гучніше увімкнули музику, і вже до вечора прийняли постанову про санкції та ембарго Барбарії, заборонили їхнім спортсменам змагатися на Олімпіаді, перед футболістами закрили ворота до Чемпіонату світу, дипломатів депортували, а наприкінці прямої трансляції декілька особливо сміливих, правдолюбних, та відповідальних політиків, показали на камеру середній палець.
Це був вечір тридцять першого серпня. Прощавай, вибачай, все минуло.

Але то був шах, а мат оголосила опозиція, вони, поки відбувалося те горезвісне засідання, звозили діжки з вибухівкою під стіни міністерства правопорядку та освіти. Ба більше, біля брами президентської резиденції вони залишили “брудну” атомну бомбу, з видряпаною на ній примовкою: “Roma lacuta, causa finita” (чомусь по-римські).