Апокаліпсис, який не стався

Чотири вершники неквапливо простували широким проспектом. Навколо панувала тиша, яку розбивав тільки цокіт підков по бруківці. Вершникам доводилося періодично лавірувати серед покинутих напризволяще машин – легкових, вантажівок, автобусів.

- Нічого не розумію, - мовив, нарешті, той, що сидів на білому коні. – Ми вже були всюди, але нікого нема. Куди поділося все населення?

- Між іншим, там усі мовчать, - вершник на вороному коні тицьнув пальцем у небеса.

- І що маємо тепер робити? – розгублено запитав власник блідого коня. – Кому ми повинні являтися?

Вершник на рудому коні просто стенув плечима і дав шпори, перескакуючи через велосипед, що валявся посеред проїжджої частини. Його супутники замовкли, тільки час від часу озиралися на всі боки. Вони доїхали до кінця проспекту та завернули на бічну вулицю. Вона здавалась надто недоречною для мегаполісу – вся в зелені дерев та буйстві квітів, серед яких знаходилися невеликі двоповерхові будиночки.

- Дивіться, - вершник на рудому коні тицьнув рукою вперед.

З ділянки, де стояв останній на цій вулиці будиночок, піднімався дим. Вершники підхльоснули коней і за кілька секунд вже опинилися перед низьким парканом. Звідси їм було видно старого, що згрібав свіжоскошену траву з газону біля будинку, а поруч палав вогонь, в якому горів мотлох. Чоловік підняв голову і привітався:

- Добридень, шановні. Заходьте, будь-ласка. Коней прив’яжіть до того штахетника, я дам їм води та свіжої трави. А вас можу пригостити гарним обідом.

- Але ж ми…, - вершник на білому коні невпевнено озирнувся на товаришів.

- Так, я знаю, хто ви, панове, - старий посміхнувся. – Дозвольте і мені представитися – Семуель Джонсон, до ваших послуг. Ласкаво прошу до моєї господи.

- Дякуємо, пане Джонсон, - вершник на вороному коні зіскочив вниз і першим пройшов через відчинену хвіртку.

Інші зробили те ж саме. Поки вони прив’язували коней, старий устиг винести стіл та стільці. Незабаром на столі стояли різні наїдки та напої, а коні задоволено ласували травою.

- Пане Джонсон, ви не могли б нам пояснити, що відбувається? Куди зникло населення? – поцікавився вершник блідого коня, коли всі встигли насолодитися обідом.

- О, так, пане Смерть, звичайно, - кивнув старий, поставивши на стіл чашку з чаєм. – Річ у тім, що тут лишився тільки я. Все населення Землі, коли стало відомо про початок Апокаліпсису, покинуло планету.

- Як це – покинуло? – розгубився вершник білого коня.

- Бачите, пане Чума, людство вже сягнуло достатнього розвитку, щоб подорожувати Всесвітом. Вчені вирахували, коли має розпочатися Апокаліпсис. Не бажаючи гинути, люди повсідалися на міжзоряні кораблі й відправилися на планети, де можна буде розпочати все знову. А я вирішив залишитися. Надто вже старий для далеких подорожей та й пожив досить.

На якийсь час запанувала тиша, вершники намагалися осягнути новину. Раптом вершник рудого коня розреготався:

- Ну це ж треба – вони просто взяли й полетіли геть. Сурми сурмлять, печаті спадають, а на весь Апокаліпсис тільки одна людина.

- Саме так, пане Війна, - скромно погодився Джонсон.

- Це не смішно, - обізвався вершник вороного коня. – Що нам тепер робити? І що взагалі буде далі?

- А нічого не буде, Голод, - хвіртка рипнула і на подвір’я зайшла висока красива жінка у джинсах та зав’язаній під грудьми сорочкою з короткими рукавами. – У вищих сферах паніка, ніхто не чекав від людей такого вибрику. Добридень усім. Знайдете місце для дами?

Вона кокетливо повела очима у бік Джонсона. Той підхопився і підсунув їй стільця.

- Добридень, пані… пані…, - старий завагався.

- Ну-ну, не соромтеся, - та йому підморгнула, сідаючи. – Блудниця я вавилонська. Але можете звати Мартою, мені подобається це ім’я. Та й сучасна одежа більш до вподоби, ніж ті порфіри з туніками.

- Прошу, пані Марто, - Джонсон подав їй чисту тарілку і прибори.

- Але ж іще не твоя черга, - мовив Війна.

- Та яка черга, - відмахнулася жінка. – Кажу ж вам, все шкереберть. Ніхто не знає, що далі робити. Війна за душі, яких нема, полетіли світ за очі. Просто один одному пику натовкти, розбираючись, хто головний, нікому не цікаво.

- І що ж тепер робити? – задумливо мовив Смерть.

- Не знаю, як ви, а я просто збираюся жити і насолоджуватися життям, - Марта із задоволенням випила склянку соку. – Думаєте, мені так подобається сидіти і чекати, поки все котиться за давно відомим сценарієм? Мене взагалі питали, а чи хочу я займатися розпустою? Тягатися на тій семиголовій скотині, яка весь час у власних шиях плутається? Отже, нема людей – нема й Апокаліпсису, а ми вільні. Пане Джонсон, не заперечуєте, якщо я поруч оселюсь? Сусідній будинок такий симпатичний, а садок я до ладу доведу.

- Буду тільки радий такій гарній сусідці, - старий трохи незграбно вклонився.

- Робити, що заманеться, - Голод зачудовано дивився кудись вдалину.

Раптом він встав та сплеснув у долоні. Замість старої подраної одежі на ньому з’явилися чорні шкіряні штани, така ж жилетка на голий торс, високі шнуровані черевики. Вороний кінь заржав, стаючи дибки, замість нього виник виблискуючий хромованими частинами байк.

- Бувайте! Ще побачимося! – колишній вороний разом із своїм сідоком зник за рогом.

Троє вершників перезирнулися.

- Дякую за обід, пане Джонсон, - першим піднявся Смерть. – Я теж хочу просто пожити.

Дні летіли за днями. Джонсон і Марта поралися в саду, а вечорами розпалювали вогнище і пили вино. Інколи до них приєднувався худий байкер. Він привозив свіжу рибу, що йому давав блідий рибалка, до якого ніколи не приставала засмага. Бувало, до подвір’я Джонсона міг завітати кремезний ковбой на рудому коні із дарунком у вигляді свіжого біфштексу. Вони смажили рибу або м’ясо та вдивлялися у зоряне небо. Коли там спалахувала іскорка, підіймали келихи на честь мандрівника у білій ракеті. І більше ніколи не згадували про Апокаліпсис.