Апокаліпсис ремонту

Христя відкрила двері своєї квартири і одразу зрозуміла: сьогоднішній день — день безнадійного хаосу. Пил стояв у повітрі так густо, що можна було писати по ньому пальцем, а шматки плитки, дошки та порожні банки з фарбою перетворили підлогу на поле битви, ніби хтось вирішив провести репетицію апокаліпсису.

— Це не ремонт, — промовила Христя, вдивляючись у стіни, — це апокаліпсис у реальному часі.

Мотя зайшов із рюкзаком і пластиковим відром, повним фарби, яке він, не розібравшись, тримав перевернутим догори дном.

— Я думав, ти просто хочеш оновити шпалери, — сказав він, окинувши поглядом хаос.
— Ні, — відповіла Христя, — я хочу оновити життя. Але ремонт, здається, виходить швидше.

Їхнє перше завдання — організувати хаос. Мотя тримав відро з фарбою, Христя намагалася координувати майстрів, але все йшло шкереберть. Один майстер шукав рівень, інший кричав, бо втратив шурупи, а третій постійно говорив про те, що “це не просто ремонт, це пошук сенсу життя”.

— Ти розумієш, що це вже не ремонт, а катастрофа? — сказала Христя.
— Головне, що катастрофа — наша, — серйозно відповів Мотя, підбираючи банку, яка впала на підлогу.

Кішка Христі, завжди спокійна і горда, тепер ходила по кімнаті, залишаючи на своєму хвості світло-бежеві сліди фарби.

— Ідеально, — промовив Мотя. — Кішка виглядає як живий арт-об’єкт.
— Арт-об’єкт чого? — здивовано перепитала Христя.
— Безнадійності, — відповів він, серйозно.

Христя сіла на підлогу, дістав блокнот і почала записувати спостереження: “Вплив капітального ремонту на психіку людини та її оточення. Піддослідні: Христя, Мотя, кішка, майстри.”

Через десять хвилин Мотя випадково перекинув відро з фарбою. Христя, намагаючись врятувати кішку від фарбового апокаліпсису, наступила на шпалеру й злетіла на півметра вперед.

— Принаймні рухливість зберегли, — сказав Мотя.
— Глуздиш? — пробурчала Христя. — Тепер підлога в мене кольору “екзистенційного хаосу”.

Майстри намагалися організувати роботу, але їхні спроби були марними. Христя пила чай з пластикової кружки і дивилася на хаос із сумішшю розпачу та захоплення.

— Мотю, я, мабуть, ніколи не доведу цей ремонт до кінця, — сказала вона.
— І правильно, — відповів він. — Якщо все доремонтувати, вже нічого не залишиться, за що сваритися або що виправляти.

Вони мовчки пили чай. Пил осідав на волосся, на блокнот, на їхні усмішки, які повільно ставали менш іронічними і трохи теплішими.

Мотя сів поруч, поклавши руку на її плече.

— Ти знаєш, — сказав він, — навіть серед цього хаосу є щось заспокійливе.
— Що саме? — здивовано перепитала Христя.
— Те, що я не сам, — відповів він.

Вона дивилася на нього з тією напівсумною, напівіронічною усмішкою, яка завжди з’являлася, коли він робив щось недоречне, але від серця.

— Ти теж недоремонтований, — сказала вона.
— І на гарантії, — відповів Мотя.

Сміх лунав серед уламків і пилу, і навіть хаос став частиною їхнього порядку.

В наступні години відбувалися неймовірні пригоди: Мотя намагався зібрати шафу, але вона впала на мішок із фарбою; кішка грала з мотузкою, і на підлозі залишилися сліди всіх кольорів веселки; майстри намагалися встановити лампу, а вона майже впала на Мотю. Христя реготала, Мотя реготав, кішка спостерігала з байдужістю, а пил — наполегливо осідав на все живе.

— Ти розумієш, що ми вже створили власну екзистенційну трагедію? — сказала Христя.
— Згоден, — відповів Мотя. — Але вона смішна. І в ній є ми.

Вечір наближався. Кімната вже була покрита фарбою, пилом і хаосом. Христя й Мотя сиділи серед руїн, пили чай і спостерігали, як кішка нарешті вмостилася на фарбовану підлогу, мов маленький король на троні.

— Знаєш, — сказала Христя тихо, — ремонт — це не просто зміна стін. Це зміна тебе.
— А ми змінилися? — спитав Мотя.
— Думаю, так. Ми навчилися сміятися над хаосом, — усміхнулася вона.

Вони подивилися один на одного і зрозуміли: справжнє щастя — це не ідеальні стіни і не відремонтована квартира. Це хтось поруч, хто розуміє тебе навіть серед катастрофи.

— Ось тобі і ремонт, — промовила Христя.
— А ось тобі і дружба, — відповів Мотя.

І у хаосі, який здавався безнадійним, вони відчули тепло, яке залишилося навіть після осідання пилу.