Апокаліпсис

РОЗДІЛ 4. ПОВЕРНЕННЯ

Моїм новим небом був закопчена стеля старого будинку. Наді мною схилилося обличчя вже немолодої жінки. Її добрі сині очі дивилися співчутливо і тепло. Пані Тереза, проста польська селянка, дала мені притулок і їжу. Всі мої розповіді про видіння вона сприймала як наслідки хвороби. Виявляється, мене знайшли пораненим на околиці місцевого лісу, і я пролежав у гарячці вже більше тижня. Як я дістався від поля до лісу – до сих пір зрозуміти не можу! Та й чому тут дивуватися? У нашому житті буває безліч дивних і незбагнених речей!

Всю осінь і початок зими я ховався в домі пані Терези, а посеред зими, коли я  вже трохи зміцнів, до мене прийшов її брат Генрік, оглянув мене строго і прискіпливо, а потім запропонував брати участь в Опорі.

Я погодився. Так я став бійцем Армії Людової, створеної на початку зими сорок четвертого.

Моє бойове хрещення відбулося під час сутички з німцями в Липських лісах. Ми проводили бої з нацистами, руйнували мости та залізниці, організовуючи аварії німецьких ешелонів, зриваючи їх просування на фронт, нападали на склади, на невеликі каральні загони, визволяли полонених з в'язниць і таборів.

Свою першу особисту зброя я здобув у бою, під час знаменитого нападу на склад зброї в місті Марки. Влітку, під час боїв у Яновських лісах, коли німці проводили антипартизанскую операцію «Штурмвинд», я був поранений, але ми зуміли прорвати оточення, і мене, буквально на руках, виніс мій новий друг Генрік – суворий і непохитний боєць, готовий покласти життя за свою батьківщину і товаришів.

Вже в кінці літа і восени я брав участь у нових боях. Моя війна закінчилася в січні сорок п'ятого, під час боїв за Варшаву. Я приєднався до радянських частин, й одразу ж потрапив до госпіталя з розхитаним здоров'ям.

Додому я повернувся навесні сорок п'ятого, побоюючись не застати своїх рідних в живих.

І ось стою я біля рідного дому, від якого залишилися лише самі руїни, бо його було спалено есесівцями. Я дивлюся на згарище, охоплений чотирма люблячими руками, і сльози радості Маріели і Лаури, падають на мою пропахлу порохом, тютюном і ліками шинель.

Найтрагічнішим подією для мене була загибель моєї матері – її забрали на примусові роботи в Німеччину, де вона померла від лихоманки через рік.

Моїй дорогій Маріелі і коханій донечці Лаурі вдалося вижити під час німецької окупації. Маріанна була іспанкою, і ще не забула рідну мову.  Ті три німецькі офіцери, що зупинились на постій в нашому будинку, сприймали іспанців, як союзників Німеччини, і поводилися з моїми рідними порівняно коректно. Але це не заважало їм згодом перетворити мою дружину і доньку в служниць, всіляко знущатися над ними. Іноді спати доводилося по два-три години, обслуговуючи і обстируючи непрошених гостей.

Але все змінив сорок третій рік.

За річкою загриміло, йшли радянські війська, і німці в паніці почали збори. Спеціальні частини отримали наказ спалити будинки мирних жителів, знищити всі їх домашнє господарство.

Маріелу і Лауру вигнали з дому і підпалили його, і вони змушені були тулитися в землянці, абияк обладнаної моїм дядьком Миколою. Там у землянці я їх і знайшов, коли повернувся.

Дивно, що наша корова, наша любима Жданка залишилася в живих! Як розповіла Маріела, коли розстрілювали домашніх тварин, то в одному дворі, то в іншому лунали сухі постріли і вереск конаючої худоби.

- Зайшов і в наш двір німець в чорній формі, з автоматом. Виглядав вже немолодим. Побачив, що я з маленькою донькою, усміхнувся, вийняв і показав нам фото, де зображена  і його донька, що залишилася в Німеччині. Тільки вже велика. Похитав головою, сказавши при цьому «погано» і «Гітлер капут», велів відвести корову в малинник і дав постріл мимо. І спокійно пішов. Так ми залишилися з коровою і багато хто тепер у нас беруть молоко, - розповідала Маріела.

Я попросив описати німця, як він виглядав. Знаєте, що мене вразило? Це був присадкуватий довгоносий людина зі світлими, ніби пустими очима! При описі я впізнавав німця, який служив охоронцем у нас у таборі! Дуже схожий на Гофмана! Як це могло статися? Може це збіг? А може мене і мою сім'ю охороняв який-небудь добрий ангел?

Пізніше я став розповідати історію, що сталася зі мною під час війни, про те як я бачив страшний суд, і смерть моїх мучителів, але мені ніхто не вірив. Та й я, зізнатися, іноді думаю, а не привиділося мені все це, чи не було це передсмертним маячнею?

Ну, що було далі? Далі ми стали жити і працювати на своїй землі, відбудовувати її, відновлювати дім, ростити сад, піднімати дітей, а потім й онуків, і молитися, щоб не повторилося те, що було в ті страшні роки з усіма нами».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше