РОЗДІЛ 3. СТРАШНИЙ СУД І РИБАЛКА У ЧОВНІ

Я стояв під нависаючим простирадлом неба, яке повільно оберталося фіолетовими рукавами. Над  ним вирізнялися грізні, чорнильного світу смуги, і багряні відблиски падали в суху траву, змушуючи її диміти. Величезні стовпи чорних хмар підпирали важке небо, похитуючись. Земля ворушилася, ніби в тілі її містилися сховані чорні дракони, що бажали звільнення. Твердь стала тремтіти, наче від розривів снарядів, спучувалася, тряслася, вивертаючись величезними пластами. Запах землі, трави і шаленої електрики вдарив у ніздрі, а від пилу почало дерти в горлі.

 Кущ полоскався, тремтів під вітром, наче прапор, а деревце зламало, наче сірник й понесло геть. Чорнота поступово небесну блакить, змикаючись з молочно-багряними рукавами хмар.

Земля знову сильно здригнулася, я подумав навіть про землетрус або ураган; крізь чорні пузаті хмари раз за разом визирали сяючі величезними світляками зірки. Хмари клубочилися і рвалися, грона зірок тряслися, падаючи окремими грізними блискучими стрілами, ніби і справді настав кінець світу! Прокотився грім по всьому небу, ніби швидка, величезна колісниця проїхала по кам’яній дорозі. Сонце стало бронзово-жовтого відтінку.

Озирнувшись, я побачив, що стою на розлогій рівнині, всіяною безліччю людей. Жах, хвилювання і якийсь побожний трепет поступово опановували людьми. Гул численних голосів перейшов у дику какофонію звуків, що коливалися хвилями над світом.

Краї хмар згорнулися, наче стародавній папірус, а потім крізь них почало переможно пробиватися сліпуче біле сяйво. Здавалося, що хтось величезний, могутній і сильний, наділений неземною владою, в просторих білих шатах, стояв над нами, над усім світом, над розбурханим жалюгідними голосами натовпом людей. В той же час нічого схожого з людиною не було видно в цьому сяйві, але я і оточуючі відчували гострий погляд чиїхось уважних Очей, пронизливих, до самої суті, до самого денця душі. І нікуди не можна було сховатися від цих Очей, і втекти не можна було, багато людей закривалися руками, падали на землю від цього Погляду, але не могли врятуватися!

І люди впали ниць навколо мене, і я разом з усіма, і ще сильніше було чутно страшне людське виття. Я подивився в той бік, звідки лунали найстрашніші, болючі крики і побачив безліч людей, яких покрило чимось червоним, немов кров'ю, й вини стали подібні насиченим кров’ю п'явкам. Серед цих людей я вирізнив своїх мучителів. Жалюгідні криваво-червоні постаті Грубера, Ріхтера, Кляйна та їх подібним буквально рвало на частини; вони вдавлювали пальці у свої власні зіниці і виривали їх, щоб не бачити Очей,  Того, що стояв над світом в небесному сяйві.  Видерті очі вони тримали в закривавлених долонях, скоцюрблених пальцях та вили страшними утробними  голосами, але не могли врятуватися.

І, як я тепер розумію, вмирали вони від пекучого сорому за свої діяння... І почав тріскатися і опадати їх одяг, а потім лопатися шкіра, перетворюючись в струпи, і тут же, в одну мить, голі кістляві руки і безокі черепа розсипалися у прах! Так гинули ті, хто знущався над людьми, а інші стояли й з благоговінням і хвилюванням дивилися на все це, і їх були мільярди…

Я глянув угору, на сяючих сліпучо білим небесні висоти, затуманило мою свідомість, і я побачив золотий промінь, падаючий з неба, який провів на землі золоту доріжку, як би пропонуючи ступити. І я зійшов на неї...

Отямився я в сліпучо-білій хмарі. Придивившись, я зрозумів, що цей білий колір створюють квіти на найгарнішому в світі лузі. Пелюсткові сукні ромашок кокетливо загиналися донизу, квіти ніби вклонилися, а білі головки поповника вітали мене своїми піднятими в різні боки пелюстками, наче коронами. Я обережно помацав опуклий жовтий ромашковий кошик, немовби перевіряючи на дотик розсипану навколо красу, потім зірвав листочок деревію. Він лежав на руці, немов пір'їнка птаха, легкий, як пушинка, і така мудрість Творця мені побачилася в цьому листочку, що я відчув незвичайну, давно втрачену легкість і свіжість.

Я погладив ніжну зелену траву, моя голова сховалася в ній, як у чарівному царстві. Відразу відчув духмяний запах, знайомий з дитинства.

На руку мені сіло «сонечко», і приліт маленького яскравого жучка викликав велику радість у душі.

«Це до радості і щастя», - промайнуло в голові. Я порахував цятки на панцирі «сонечка». Божа корівка вибралася на вказівний палець, розправила крила і полетіла.

Шелестячи травою, я пурхав – легкий, майже невагомий, над лугом. І квіти, і трави піднімалися за мною, кивали мені, ніби бажаючи доброї дороги.

Я підійшов до синьої чаші озера.

Верби полоскали свої коси у світло-зеленій воді. Вода була порівняно теплою, і я легко провів долонею по м'якій її поверхні.

Протилежний берег заріс широкою стрічкою очерету, комишу та рогози.

Посеред озера застиг у білому човні рибалка.

Я сів на пісок, і дивився на нього, на фіалкові хмари, слухав, як шумить під вітерцем міцний дуб.

Зустрівся очима з рибаком, він посміхнувся мені, й спрямував човна до берега.

Я запитав його про улов. Рибалка похвалився лящем, окунем, минем, язем, пічкурами, фореллю і навіть щукою.

- Зараз юшку зваримо, - сказав він. – Яка ж юшка без щучої голови?

Ми сиділи на траві мирно розмовляючи, дивлячись на вічний вогонь, передчуваючи царське блюдо, вдихаючи пахощі.

Про що йшла розмова? Не пам’ятаю, впевнений лише у тому, що вона була легкою та теплою, як літній вітер в полі.