РОЗДІЛ 2. ЗЕМНЕ ПЕКЛО

Світ, що рухається в несамовитій земної круговерті і крижані очі людини в сірому мундирі – це перше, що я побачив, прийшовши до тями. Смерть холодно дивилася на мене з чорного зіву гвинтівки, руки самі собою піднялися до високого вічного неба.

Що було далі? Брели під ударами батогів, під рясним дощем, по розкислому бездоріжжю до загубленої у безмежному степу станції, немов жертовна худоба на заклання. Переліски з березами та ялинами дивились на нас з докором.

Вахмани – зрадники, що ревно служили ворогам, цинічно роздягали нас під струменями дощу, залишаючи лише натільні сорочки і кальсони, били прикладами непокірних, вибивали золоті зуби, заганяли до пошарпаних вагонів.

Набилося нас - як оселедців у діжку! У довгій дорозі дехто з нас, позбавлений елементарних зручностей і медичної допомоги, гинув від задухи і спраги.

Поруч зі мною їхав Зейдельман – професор – філолог, який невідомо звідки з'явився в степу. Про себе він нічого не розповідав.  На зріст він був невисокий, але фізично дуже міцний. При знайомстві  похмуро потиснув мені руку, немов залізними рукавицями здавив! Йому вдалося відстояти свої окуляри з товстими скельцями, і він все озирався, спостерігаючи за діями конвою.              А потім підморгнув, і спритно блиснув сріблястою рибкою ножа, витягнутого звідкись з рукава. Людина виняткової відваги, він, майже весь шлях виколупував дірку в стіні дерев'яного вагона. Усі шикали на нього, побоюючись покарання, але він робив свою справу наполегливо і методично, і потім ми лише спостерігали і не заважали йому. Зейдельману вдалося задумане. На повному ходу він стрибнув під укіс, але вахмани тут же помітили, відкрили вогонь. Професор впав у паростях,  поблизу заболоченої річки. Потім підвівся, закривавлений, і знову повалився в траву... Його так і кинули вмирати, хоча, можливо, йому і вдалося вижити – цього мені не відомо. Дірку у вагоні забили фанерою, і наш поїзд з нещасними бранцями нісся в невідомість...

І привіз він у нас такий пекло – не дай Бог кому ще пережити таких випробувань!

Це був табір смерті, який знаходився на Західній Україні. Тут утримувалися в ув'язненні росіяни і поляки, українці і білоруси, чехи і євреї, французи й італійці... «Фабрика смерті» включала в себе місце, де утримувалися ув'язнені для роботи, місця, в яких складували речі знищених людей, а також газові камери.

Побачене і пережите в цьому загородженому колючим дротом страшному місці сильно похитнуло мою віру в людство! Бо де ще можна було так наочно побачити, як люди знущаються над людьми, придумуючи все більш витончені тортури і покарання.

Практично щодня гуркотіли постріли. Убиті шматочками свинцю з чорних трубок смерті люди падали в яму, спрямувавши незрячі очі в далеке мовчазне небо. Потрапивши в робочу команду, я був змушений закопувати трупи загиблих в так званій «долині смерті» ... З тих пір промайнуло багато років, а перед моїм поглядом стоять обличчя загиблих, у вухах лунають їх страшні крики.

Приречені на смерть слухняно, наче смирні вівці, брели до ями, роздягалися наголо за наказом лощених людей у випрасуваній формі. Оркестр в'язнів грав «танго смерті», а потім у справу пускали гвинтівки та автомати.

«Танго смерті» обожнював комендант табору штурмбанфюрер Ріхтер. Він купався в крові, його настільки захопила гра у вищого суддю, що він ще й розважався смертю - стріляв у в'язнів прямо з балкона своєї канцелярії. Причому вибирав тих, хто йдуть з роботи якогось негарно – кульгають, явно хворі, зломлені непосильною працею.

Для нього це був вже відпрацьований людський матеріал, доведений до стану вичавленого лимона, використаний повністю для потреб великого царства – «третього рейху» новоявленого сатани. Потім Ріхтер передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла з насолодою. Їх дочка, білява дівчинка років восьми, плескала в долоні, радісно кричала: «Татку, мамо, ще, ще!» Найближчий помічник коменданта обожнював висмикувати плоскогубцями нігті у своїх жертв. Варто було тільки людині захворіти, просто спіткнутися, показати слабкість або неміч – вона негайно знищувалася!

Кожен з офіцерів охорони табору, немовби змагаючись один з одним, вигадував свої способи вбивства людей. Можна втопити людину в річці або заморозити у бочці. Кинути в казан з киплячою водою. Підвісити вниз головою і запороти батогом на смерть... Один з офіцерів - Грубер обожнював підкидати вгору грудних дітей, відібраних у матерів і стріляв по них, як по рухомій мішені. Діти падали важкими грушами...  При цьому нацист цинічно зазначав, що якщо він до сніданку не вб'є десятьох в'язнів, то втратить апетит!

Страшно згадати про «смертельні перегони»! Їх есесівці влаштовували для розваги. Наляканих людей примушували бігти, їх труїли хижими собаками, підставляли підніжки. Тих, хто падав, вбивали!

Був у нас в таборі лікар – «собачий фюрер» Кляйн. Його так прозвали, бо він мав цілу зграю лютих псів. Він проводив експерименти – нацьковував цих голодних і злих псів на роздягнених догола ув'язнених. Нещасних звірі розривали – тут же, на очах! Одного разу, коли один в'язень захворів, Кляйн нацькував на нього собак, які його моментально розтерзали. «У таборі немає хворих, є лише живі і мертві», – часто любив повторювати фашист.

Мало було просто жити і працювати – важливо було пройти перевірку. Слабких і хворих в'язнів тут же розстрілювали перед строєм, інших відправляли на роботу.

Якось занедужав і я. Стояв, хитаючись, і товариші, жаліючи, сховали мене, поставивши у другий ряд.