Глава 3. До входу

Ларін чекав біля корабельного шлюзу.

Яна показала йому екран ще до того, як за нею зачинилися двері перехідного рукава.

— Це з’явилося щойно.

Він прочитав повідомлення.

МАРШРУТ АКТИВОВАНО.

ДО ВХОДУ: 91:12:48

— Ви його відкривали?

— Воно саме відкрилося.

— Зв’язок зі станцією ще є?

Яна глянула на значок мережі.

— Уже немає.

Ларін узяв її сумку.

— Ходімо.

— Куди?

— До капітана. Поки він не дізнався про це від когось іншого.

— Від кого?

Ларін подивився на екран у її руці.

— Оце я й хотів би зрозуміти.

Усередині «Астрея» виявилася тіснішою, ніж здавалася зовні. Вузькі коридори, труби під стелею, однакові сірі двері. Під ногами ледь відчувалася вібрація — корабель готувався до відстикування.

Назустріч пройшли двоє техніків із контейнером. Один привітався з Ларіним, на Яну лише глянув.

— Вашу каюту покажуть пізніше, — сказав Ларін. — Речі залишимо в медичному відсіку.

— Чому в медичному?

— Бо Інга не дозволить вам працювати, доки не проведе огляд.

— Я проходила медкомісію два дні тому.

— Їй це скажете.

На містку було семеро людей. Більшість сиділи за пультами. На головному екрані висів вигляд станції — освітлені доки, транспортні рукави й чорний простір за ними.

Капітан стояв біля пілотського крісла. Кремезний чоловік років п’ятдесяти, коротко стрижений, із темними колами під очима. Ларін представив його Мироном Гайдуком.

— Це та сама спеціалістка? — запитав капітан.

— Яна Руденко.

— Я знаю, як її звати. Питаю, чи та сама.

— Та сама, — відповіла Яна.

Капітан простягнув руку.

— Екран.

Вона віддала.

Він прочитав повідомлення й торкнувся відліку. Нічого не сталося.

— До якого входу?

— Не знаю.

— Що означає «маршрут активовано»?

— Теж не знаю.

Гайдук повернув екран Яні.

— Тоді навіщо ви це принесли?

— Бо відлік почався до запуску корабля.

— Звичайний файл із таймером може почати відлік будь-коли.

— Може.

Капітан, схоже, чекав заперечення. Яна мовчала.

— Вимкніть його, — сказав він.

— Уже пробувала від’єднати від мережі.

— Я сказав вимкнути екран.

Яна затиснула кнопку. Пристрій згас.

Гайдук глянув на Ларіна.

— Через сім хвилин відстикування. Якщо це може вплинути на бортові системи, я хочу знати зараз.

— Поки що воно з’явилося лише на її особистому пристрої.

— Мене не заспокоює слово «поки».

До них підійшов худий чоловік у робочому комбінезоні. На рукаві було вишито ім’я: Олег Сава.

— Що сталося?

— Перевірте її екран, — сказав капітан. — Повністю. Мережеві модулі, пам’ять, живлення. До завершення перевірки до корабельної мережі не підключати.

Олег простягнув долоню.

— Давайте.

Яна віддала пристрій.

— Там ще мої особисті файли.

— Я їх не читатиму.

— Усі так кажуть.

— А я навіть не обіцяю. Якщо знайду щось, що лізе в системи корабля, відкрию.

Він покрутив екран у руках.

— Власне обладнання ще є?

— Носій із копією коду.

— Де?

— У сумці.

— Теж віддасте.

— Це робочі дані.

Олег подивився на Ларіна.

— Ви привезли мені людину з невідомим кодом і не сказали?

— Її додали до експедиції чотири дні тому.

— Мене теж не попередили чотири дні тому.

— Олеже, корабель відстикується.

— Уже йду.

Він забрав екран і швидко вийшов.

Капітан повернувся до пілотів.

— Продовжуємо підготовку. Ларіне, вашу спеціалістку поки тримайте подалі від усього, що керує кораблем.

— Я стою поруч, — нагадала Яна.

— Це не секрет.

Ларін забрав її сумку.

— Ходімо до Інги.

— Він завжди такий?

— Сьогодні ще спокійний.

Медичний відсік складався з двох кімнат. В одній стояли шафи з обладнанням, у другій — два ліжка, стіл і закріплений біля стіни стілець.

Інга якраз складала ампули в металевий ящик.

— Речі туди, — сказала вона, кивнувши на стіл. — Куртку знімайте.

— Я здорова.

— Чудово. Швидше закінчимо.

Ларін поставив сумку.

— Я повернуся після відстикування.

— Не повертайтеся, — сказала Інга. — У мене й без вас роботи вистачає.

Вона закрила двері й дістала сканер.

— Сідайте.

Яна сіла.

Підлога ледь здригнулася. Десь далеко глухо вдарив метал.

— Це нормально? — запитала вона.

— Зовнішні фіксатори від’єднуються.

Інга провела сканером уздовж її шиї.

— Голова болить?

— Ні.

— Нудота?

— Ні.

— Панічні напади, непритомність, проблеми зі сном?

— Останні чотири дні погано спала.

— Це не проблема зі сном. Це погані рішення.

— Ви всіх так заспокоюєте?

— Зазвичай люди приходять до мене вже після того, як рішення дали наслідки.

Корабель знову здригнувся. Цього разу вібрація під ногами посилилася.

Інга глянула на стінний екран.

— Відстикувалися.

Яна повернула голову до маленького ілюмінатора. Станція повільно віддалялася. Кілька секунд здавалося, що рухається саме вона, а корабель залишається на місці.

— Коли перший перехід? — запитала Яна.

— За шість годин. Потім перевірка систем, корекція й ще два переходи. Якщо все буде нормально, до сектора дістанемося за п’ять діб.

— Мій відлік закінчиться раніше.

Інга перестала дивитися на сканер.

— Наскільки?

— Майже на добу.

— Ви сказали про це капітану?

— Поки що сказала, що не знаю, до якого входу він рахує.

— Скажіть і це.

— Він вирішить, що я здіймаю паніку.

— Мирон не боїться паніки. Він боїться, що хтось знає про його корабель більше, ніж він.