16

Ними? Невже вона про... Я кинула швидкий погляд у бік аудиторії і видала:

– А, ти про них? Не хвилюйся, поки ті маніяки від своїх фруктів відлипнуть, ми зістаритися встигнемо.

– Міє, не раджу тобі заводити ворога у моєму обличчі!

– Я і собаку не наважилася б завести, – хмикнула я, знову подивившись у бік аудиторії. Про що вони там балакають так довго?

Від роздумів мене відірвав низький рик роздратування, який пролунав з горлянки Богдани.

Уп-с! Здається, я добряче когось розізлила.

– Ти все не так зрозуміла! – поквапилася заспокоїти дівчину, з якої ледь іскри не сипалися від гніву.

– Та невже? – височезна дівчина почала погрожуюче насуватися на мене. – Отже не ти нещодавно «клацала» Артему Дмитровичу компліменти?

– То вийшло випадково! – пискнула я у відповідь.

Що ж за карма в мене така? Спілкуюсь з Левом – налетіли Жасмін з Агапією шуліками. Раз випадково щось клацнула зайве викладачу, тепер всі студентки за мною бігають, вимагають пояснень.

– Так само випадково ти полізла його цілувати?

Вона що, бачила?!

Ой Леле! А оце вже не добре. Неможна, аби університетом чутки поповзли. Мені ж потім екзамени ні за що в світі не здати!

Руки похололи від тривоги. А мозок почав думати, як викрутитися.

– Я намагалася сховатися! – гаразд, виправдання так собі.

– В роті у викладача? Оригінальна відмазка.

– Це був єдиний спосіб захиститися від Лева!

– Я звичайно чула, що кохання зводить з розуму. Але таку відстійну відмазку вигадати... – Богдана окинула мене гидливим поглядом.

– Та нічого я не вигадую! Окрім Лева ніхто не мав цього бачити!

– І як він цілується?

Я залилася фарбою:

– Не буду я ще й його цілувати. Обійдеться. І без того проблем багато, – буркнула, ховаючи погляд.

– То ти ж вже поцілувала!

– Так не Лева ж!

– А я і не про твого котяру питаю! – втрачала терпіння Богдана. – Але в одному ти точно права: проблем у тебе тепер купа.

– Чого це?

– Бо нема чого всіх підряд цілувати!

– А я не всіх, тільки одного. Для благої справи.

– Ти, блаженна на всю голову! Харе мені мізки полоскати!

– Я на роботі брудного одягу перу вдосталь, ще не вистачало за твої мізки братися, – буркнула, і тільки потім дійшло, що я ляпнула.

Обличчя Богдани вмить набрало хижого відтінку:

– Натякаєш, що я тупа? Коли сама й виправдатися нездатна нормально? – Богдана схопила мене за руку.

Щойно вона це промовила, як мене осінило: я взагалі не зобов’язана ні за що перед нею звітувати!

Тому я висмикнула свою кінцівку назад і, гордо піднявши підборіддя, видала:

– Знаєш, що? Мені байдуже, що ти там собі надумала. Моє особисте життя тебе не стосується! – вау, як я відповіла! Аж сама від себе в захваті!

– Нічо собі, ти прутка до чоловіків, – Богдана, схоже, не очікувала від мене такої нахабності. Це в квартирі я завжди мила і тихенька.

– І взагалі Артем Дмитрович вже зайнятий, – пригадалися слова Лева про Вишню.

– І ким же? Тобою? – фиркнула сусідка, складаючи руки на грудях. – Тому така смілива вмить стала? Щось я не помітили в нього на пальці каблучки.

– Якби ж то. Вишнею, – я скопіювала жест дівчини, також склавши руки на грудях і з превеликим задоволенням спостерігала за її реакцією на мої слова.

Хоча як пояснити каблучку, я сама не знала.

– Чо? – Богдана явно не розуміла, чи я кепкую з неї, чи ні. Після ховання за язиком викладача від Лева, твердження, що той самий язикатий викладач зайнятий якоюсь вишнею доволі... цікаве.

– Шо чула, – я неймовірно собою пишалася! Зазвичай я намагалася в прямі суперечки ні з ким не влазити, не хотілося зайвих проблем.

А зараз аж легше стало!

Та судячи з оскаженілого блиску в очах Богдани правильно робила, що не влазила!

Упс! Здається, я перегнула палицю із зухвалістю.

– Отже, слухай сюди, необскубане курча, ще раз дізнаюся, що підбиваєш клинці до Артема Дмитровича – пошкодуєш! Зрозуміла?

Височезне, русяве стерво штовхнуло мене у стінку. Недостатньо сильно для синців, але якраз аби я «зрозуміла всю серйозність її намірів».

– Міє! – двері кабінету відчинилися і звідти вийшов Лев, сяючи усмішкою.

Окинув Богданну швидким поглядом. Його очі зупинилися на мені. Радісний вираз вмить зник з обличчя.

– Що тут відбувається? – від чоловіка повіяло погрозою, він стрімко рушив до нас.

– Нічого, – Богдана знову вдягла маску «святої невинності».