15

– Тепер ніяких наречених, – впевнено промовив чоловік.

– То ще й не одна була?

– Жодної не було.

Який же він нестерпний!

Хтось із цієї сімейки точно брехав! Чи недоговорював. Або я взагалі нічого не розуміла.

– А у мене інша інформація.

– І хто тобі її сказав? – тепер Лев мав погрожуючий вигляд.

– Яка різниця? – мабуть зізнатися, що то Агапія з Жасмін, я б не змогла й під страхом смерті.

Та і що це змінить, скаже, що вони все вигадали і я все одно не дізнаюсь правди.

– Значна. Бо у моєї мами невиліковна хвороба під назвою «одружити сина». Вона ще з моїх років п’ятнадцяти всім розповідала за мою так звану майбутню «наречену». Навіть змусила якийсь час проводжати Жасмін та всіляко намагалася нас звести.

Останнє він ледь не виплюнув. І стільки відрази було в голосі, немов це найжахливіше, що йому доводилося робити!

Моє серце від такої його реакції радісно забилося, але мозок не хотів так легко здаватися.

І схоже Лев помітив сумніви, тому важко зітхнув:

– Міє, моя обіцянка, пам’ятаєш? Я не порушу свого слова.

Як не дивно, але цього вистачило, аби заткнути голос розуму. Його впевненість та щирість змушували довіритися.

Поки я намагалась прислухатися до себе й відокремити, про що горланив розум, а що наспівувало серце, він схопив мою руку і надягнув браслети, міцно їх затягнувши.

– Але... – почала я, та Лев, остаточно втративши терпіння, закотив очі:

– Будемо від всіх приховувати, якщо тобі так спокійніше. А тепер пішли вже звідси, – і не чекаючи на відповідь обхопив мою долоньку й повів до виходу з кабінету.

– Але ж ховають тільки тоді, коли є що ховати.

– Ти права. Тоді мені доведеться тебе підвозити на роботу, – Лев широко усміхнувся. – І забирати. Аби нам було, що ховати.

Оце вміння повернути все у свій бік і домогтися бажаного! Я аж втратила здатність говорити від його нахабності.

Лев же знову обернув моє шоковане мовчання на свою користь, остаточно добивши:

– Думаєш, замало? Домовились, тоді буду ще й пригощати.

Який же він нахаба! Впертюх! І-і, взагалі просто Лев!

Я б ні за що не зізналась навіть собі, що мені було дуже приємно йти поряд із ним, тримаючись за руки.

Надто швидко ми опинилися в коридорі. Я одразу ж спробувала висмикнути руку, аби ніхто нас не помітив. Та Лев дуже міцно мене тримав:

– Цього разу не втечеш.

Артем Дмитрович чекав на нас в коридорі, і не один. Він спілкувався з кимось зі студенток. Дівчина, не соромлячись, відкрито пускала бісиків до викладача.

Лев тихенько хмикнув:

– Університети змінюються, а проблема все та само.

– Ти про що?

– Йому довелося змінити університет через одну зі своїх студенток. Вишню.

– То Вишня це імʼя? – і як я одразу не здогадалася? Тепер слова Артема Дмитровича мали значно більше сенсу!

– А ти що думала?

У відповідь я почервоніла.

– Міє! Я й не знав, що ти пошлячка!

– Ні! – обурено вигукнула я. Надто голосно. Тепер всі навкруги звернули увагу на нас. В тому числі і Артем Дмитрович.

– Та невже? І про що ти тоді подумала? – Левові, здавалося, байдуже на оточуючих. Вся його увага була прикута до мене.

Надзвичайно приємне відчуття. І зовсім нове.

– Що ви два друга – пара. Один апельсиновий маніяк, а інший – вишневий.

Лев засміявся від душі.

– Ну можна й так сказати. Щонайменше від однієї Вишні він і досі без тями.

– Невже? – наш суворий викладач – закоханий? Навіть не вірилося, що таке можливо!

Аж цікаво стало, хто ж міг заполонити серце такого стриманого чоловіка!

– Сам в шоці від того, наскільки сильно він поруч із нею змінюється, – тепло усміхнувся Лев.

– Бачу, ви помирилися, – усміхнувся Артем Дмитрович, підходячи до нас.

Я залилася червоною фарбою, а Лев навпаки міцніше стиснув мою руку.

Він широко усміхнувся, готовий викинути якийсь дотепний жарт, але окрик з глибини коридору його випередив:

– Міє!

Я, Лев та Артем Дмитрович озирнулися у бік голосу.

У тій частині коридору, звідки виходила фігура, було темно, тому розгледіти власника голосу кілька митей не вдавалося.

Було лише зрозуміло, що то хтось жіночої статі.

Я встигла збліднути і вкритися холодним потом страху. Раптом це Жасмін?

Радувало, що принаймні точно не Агапія. Господарка крупніша і хода у неї була повільнішою. Та й голос її я, мабуть, взнала б.