10

Та, певна річ, задавати питання вголос я не стала. Тож і відповіді не отримала.

Дорогою назад, як і планувала, сіла дописувати домашнє. Лев не заважав, навіть навпаки, залюбки увімкнув світло в салоні та відповідав на питання, коли ті у мене виникали.

Півгодини дороги мені цілком вистачило, аби все дописати. А це значить, що вперше за довгий час я зможу раніше лягти спати і виспатися!

Від солодкого передсмаку настрій вмить покращився.

– Як приємно бачити таку щиру усмішку на твоєму обличчі, – проник до моїх думок оксамитовий голос Лева.

Я вже й забулась, що він поруч.

Але з відповіддю на комплімент не знайшлася. Тому ніяково потиснувши плечима, склала зошита до сумки.

На щастя, ми якраз під’їхали до мого дому. Тож швиденько попрощавшись із майже босом, побігла до себе.

Як і вчора, Лев не поїхав одразу, а кілька хвилин зачекав.

Я не втрималась від усмішки, – поки ніхто не бачить можна! – все ж турбота від чоловіка, будь-якого, а особливо такого вродливого, приємно зігрівала.

Вдома скористалася маззю від африканської шаманки.

На вигляд суміш у скляночці була світло-коричневого відтінку. Колись я читала, що деякі жінки племені хімба часто використовують вохру, тобто червону сажу з каменю. Мабуть, сюди також додали, звідси і такий дивний відтінок.

Але пахла суміш напрочуд приємно. Свіжістю.

А зранку я переконалась у її дієвості: від синця дійсно майже сліду не зосталося. Лише легеньке почервоніння. Головне, що ніяких синє-фіолетових розводів посередині обличчя.

Отже, сміливо можна йти на розвідку на нове місце роботи. Хто ж знав, кого я там можу зустріти!

Та спочатку здати домашнє, так ретельно за вчора підготоване, Артему Дмитровичу разом з його ліпшим другом. І сфотографувати оголошення, аби знати, куди їхати.

– Соломіє, як ви сьогодні? – окликнув мене найсуворіший викладач університету, якраз, коли я фотографувала оголошення щодо найму. А щойно розвернулась до нього обличчям, як чоловік дозволив собі трішечки всміхнутися: – Бачу, Лев не пошкодував задля вас чарівної мазі господині Абуто.

Звідки він дізнався? Невже алергія висипала?

Я мимоволі потягнулася рукою до лоба, та на дотик там все було наче в порядку. Чоловік же дивився на мене, очікуючи на бодай якусь відповідь.

– Не тільки мазі. Навіть навчив бушменському вітанню, – усміхнулась.

У відповідь на мене дивилися веселі очі медового кольору. Хоча ззовні професор залишався суворим, погляд виявився м’яким.

Я почала жадібно роздивлятися його, ніби вперше побачила! Молодий, неймовірно вродливий. Щоправда, коротко стрижений, Лев у цьому плані вигравав. Але в іншому... Ой Леле! Хіба можна наймати таких вродливих викладачів? Ще й молодих! 

– Тоді будете виступати першою, залюбки оціню педагогічні навички свого товариша, – чи то пригрозив, чи то пожартував «суворий» викладач і пішов далі по коридору.

Я дивилася йому вслід, міркуючи, чому за ним не бігає натовп закоханих студенток?

Та щойно прийшла на пару, зрозуміла: студентки бігали, то я раніше не звертала на це уваги. А наразі й взагалі зростала сварка, хто буде виступати з докладом перший.

Підготувалися всі! Всі дівчата. Тепер вони стояли у черзі вздовж першого ряду й гуділи наче у вулику.

Я кинула погляд на місце викладача, але Артема Дмитровича там не було, тільки його речі лежали. Мабуть, втік подалі від цього рою. Мені теж захотілося сховатися подалі.

Хоча мене й без того в групі не помічали. Ні з ким не подружилася, гуляти та на тусовки студентські теж не бігаю, адже весь час працюю чи роблю домашку. Максимум спілкування з одногрупниками – це що задали, де пара і коли екзамен.

Пролунав дзвоник, а разом із ним зайшов Артем Дмитрович. В аудиторії повисла тиша, дівчата завмерли хто де і як стояв. І вже через мить всі немов по команді струнко витягнулися, вітаючись.

– Артеме Дмитровичу, я підготувала доклад, – у цьому натовпі я навіть не встигла помітити, хто саме це сказав, адже одразу з усіх боків посипалися вигуки:

– Я теж!

– І я!

– Я друга!

Продовжувалися б ці перекликання, мабуть, довго, але викладач змусив всіх замовкнути одним грізним поглядом. Мовчки огледів натовп студенток, доволі відверто вдягнутих, між іншим! Я що, єдина у штанах?! Схоже, геть випала зі студентського життя.

Артем Дмитрович тим часом закінчив хвилину виховання поглядом і спокійно промовив:

– Вітаю. Сьогодні першою буде виступати Коваленко, – ой Леле! Стільки гнівних поглядів на собі за один раз я ще ніколи в житті не відчувала. Аж колінки затрусилися! – Вона вивчила кілька реплік на койсанській і зараз нам їх продемонструє.

Залою прокотилося невдоволене перешіптування, але Артем Дмитрович, наче нічого не чув, покликав мене:

– Нумо, Міє, сміливіше, – і знову усміхнувся мені одними очима, підбадьорюючи.