8

– У тебе такий милий вираз обличчя зараз, – і так ще смикнув бровою!

Він кепкував наді мною!

– Я просто думаю, що спіднє можна спалювати ще до прання.

Ні, мені не було діла до його походеньок африканськими племенами і скільки маленьких левчиків там наплодилося за кілька років. Але ж елементарна гігієна! Жінки деяких племен взагалі ніколи не миються.

Чоловік розсміявся від душі.

– А хто сказав, що я його там носив, – підморгнув.

І знову мої очі набрали форму здивованих куль. Я намагалась уявити Лева, що бігає у стегновій пов’язці з пірʼям та шкіряними смужками.

– Це жарт. Треба сміятися, – підказав чоловік, вкотре насміхаючись з мене.

– Ахаха-х? – питально-показово озвучила сміх.

– Невже я настільки мало тобі плачу?

– Ну, ви мені взагалі не платите. Ваші батьки це роблять, – спробувала яскравою усмішкою згладити підкол.

Лев примружився:

– Але ж і не придерешся. Ну гаразд, буду тоді продовжувати тортури своїми історіями з Африки.

– Отже мене очікують пів години найкращих тортур у світі.

Чоловік на це мʼяко усміхнувся.

За історіями Лева час пролетів непомітно.

Він розповідав, що його всі відмовляли їхати. А продавщиця, у якої він купував валізку, дізнавшись, куди він летить, сказала: «У мене знайомий туди їздив, і загинув. І ти загинеш».

Лев, розповідаючи це, сміявся, а у мене павуки жаху по спині забігали. Я б таке почула – в житті б нікуди не сунулася. Раптом би продавщиця щось наврочила.

Та Лев наплював на думку всіх і поїхав.

Допомагав місцевим мешканцям із побутом, здобуттям води, вихованням дітей. Для дітей організовували табори, школи, будували майданчики, вчили танцям, орігамі, українським словам.

–  Як так, що людина, яка зросла у розкоші, при грошах, наважилась кинути всі блага й поїхати у самісінький епіцентр бідності? – спитала про те, що мучило останні пів години.

– Люди там значно щасливіші, більше усміхаються, аніж у нас. І це незважаючи на те, що у деяких навіть не було звичайного взуття.

Слухати його історії – наче читати книги про пригоди, тільки головний герой яких стоїть, точніше сидить, поруч і веде авто.

Як би я хотіла ще так поговорити. Почути бодай трошки захопливих пригод про участь у шаманських обрядах з виклику дощу чи традиційних щомісячних конкурсах краси для чоловіків у племені Бороро.

Але...

– Приїхали, – констатував очевидне Лев, коли зупинив машину біля будинку своїх батьків.

Втім ні він, ні я не квапились вставати.

– Ага, час повертатися до сірої, буденної реальності, – додала я, все так само залишаючись на місці.

– З брудних тарілок та голодних господарів, – а голос чоловіка такий сумний, ніби це він зараз буде працювати!

– Принаймні за водою не треба бігати в сусіднє село, – усміхнулась.

– У Африці є вода. Переважно. Просто вартує більше, аніж у нас, – поважно промовив Лев, розвертаючись до мене.

Я теж подивилася на нього. Мить переглядок, і ми заходилися сміхом.

Ще через хвилину вже покидали затишну атмосферу авто.

Заходячи в дім, я спробувала якомога швидше прошмигнути до кухні. Чомусь дуже не хотілося, аби Агапія Макарівна акцентувала увагу, що саме Лев мене підвіз.

– Ой Нене! Дівчинко моя, що з тобою трапилось? – не сталося як гадалося. Агапія помітила мій синець на лобі.

– Мабуть, женихи дралися та й випадково заїхали, – усміхнувся Данило Андрійович. Ось хто в сім’ї був мастаком на жарти. Певно саме в нього Лев вдався своєю манерою підколювати.

Я покосилася на майже винуватця мого синяку та промовила лише:

– Звичайний будній день в університеті: ти йдеш, думаєш про домашку, а хтось вибиваючи двері квапиться якомога швидше забратися з обителі знань.

– Ти може собі лід візьми, чи що? – схвильовано спитала Агапія.

– Я вже прикладала, не хвилюйтесь, все гаразд, – усміхнулась я і поспішила виконувати робочі обов’язки. Не хотілося, щоб на мій синець витріщалися ще більше. Завтра й без того всі студенти і викладачі будуть це робити.

Опинившись у своєму царстві каструльок та сковорідок, приступила до рутинних справ. Хіба що після вчора більше брудних тарілок накопичилось.

– Міє, – раптом почувся голос позаду.

Від несподіванки підскочила.

– Тш-ш. Це я, – шепіт над самим вушком.

Лев!

Що за бісова звичка підкрадатися! Розвернулася аби нарешті висказати все, що думаю. Але побачила, що він тримав якусь скляночку у руці. Від нерозуміння, що він задумав, вся злість вмить розвіялась.

– Тримай. Намастиш собі синець на ніч, до ранку вже не буде, – чоловік протягнув скляночку мені.