7

– Запізнююсь! Катастрофічно.

Все ж, мені до роботи мінімум годину їхати. Хоча, якщо Лев дійсно підвезе, то майже не запізнюсь. Але якщо у нього інші плани, то мені гаплик!

– Куди? – схоже, Лев також захопився розмовою і не одразу зміркував, чого це я раптом підхопилася.

– До тебе, – усміхнулася, складаючи книжки у сумку.

– О, варто було лише «поклацати», – він заграв бровами, і, тим не менш, почав збиратися також.

Я спробувала усміхнутись, та вийшло надто вимушено. Всі думки заповнила робота.

Мені було ніяково питати, чи чоловік зможе мене підвезти. Але й запізнюватися також не хотілося.

– Невже мої батьки з тобою такі суворі?

– Ні! Що ти! Агапія Макарівна ніколи за запізнення не свариться, просто не хочеться нахабніти. Вони з Данилом Андрійовичем й без того часто йдуть мені на поступки. Як от вчора.

Лев хмикнув, але промовчав.

– Я розумію, що це тільки через те, що платити студентці можна менше, – я не змогла стерпіти його мовчазного глузування.

– Чому це? Ти ж наче повноцінно у нас працюєш.

– У агентстві така градація була: «початківець», «досвідчений фахівець», «професіонал». Як новенькій, ще й студентці, мені надали статус «початківця».

– Як?! То ти ще й не профі, а я довірив тобі заправляти своє ліжко? – награно жахнувся чоловік.

– Гірше. Я буду прати твоє спіднє.

– Все. Це кінець. Після такого залишиться лише спалити його. Про що тільки батьки думали.

– Гей! Я взагалі-то виконую свою роботу краще за деяких «професіональних фахівчинь».

Ми якраз виходили з кав’ярні, і Лев притримав мені двері.

–  Ніяких особливих навичок у тих «топ-майстрів» немає. Просто хто довше працював і мав хороші відгуки, той може претендувати на «підвищення».

– А клієнти часто думають, що найдорожче – найякісніше, – розуміюче хмикнув Лев. – Один з шаманів якось жалівся, що йому доводиться у ритуалах для туристів використовувати «спецефекти», підпалювати траву, кидати кістки, бурмотіти, в бубон стукати. Одним словом, робити все дуже видовищним. Інакше ніхто не вірить у правдивість ритуалу.

Я лише угукнула. За інших обставин обов’язково б розпитала, але зараз в моїй голові відбувалися баталії: моє сумління боролося з бажанням приїхати вчасно.

Щось Лев так і помовкував щодо поїздки. Вирішивши не нахабніти, я повернула в сторону метро.

– Ти куди? Машина там, – гукнув Лев, показуючи в протилежній від мого напрямку бік.

– Та я... метро, – вмить розгубилася.

– Я ж сказав, що підвезу, – чоловік схопив мене за руку і повів, наче маленьку, до свого авто. – Але спочатку поїсти, а то в тій кафешці лише маленькі бутерброди були.

– Ми сильно запізнюємося, – спробувала відмовитися.

Він ще й сплатив за мене у кав’ярні! Не хочу бути винною.

– Тоді доведеться взяти на виніс, – підморгнув чоловік.

І я б спробувала ще щось заперечити, та коли ми сідали в авто, мій живіт зрадницьки забурчав.

– Все-все, мчимо на повній швидкості, не обов’язково натякати, – з усмішкою відповів на мій сором чоловік.

Я аж почервоніла. Чому всі ніякові ситуації трапляються зі мною? Ще й саме тоді, коли поряд він! Несправедливість всесвіту, ніяк інакше.

– Все встигла зробити з домашки? – спитав Лев, коли сів за кермо і стартував. «Газував», мабуть, не дуже підходяще слово для електромобіля.

 – З твоєю допомогою, – усміхнулась я. – Багато з того, що ти розповів, впевнена, у книжках не знайдеш. На зворотному шляху допишу деякі деталі.

Звичайно, за цікавими розповідями я доволі мало встигла записати. Втім, воно того точно було варте. Стільки нового дізналась! І все ж, зізнаватися своєму репетитору не хотіла, він і без того дуже допоміг мені, щоб я додатково грузила своїми проблемами.

– І часто ти так, у дорозі дороблюєш завдання? – одразу вихопив Лев.

– Та майже весь час, – потиснула плечима.

Маршруткою дорога займає близько години в один бік. Разом це дві години на день. Тоді я і навчалась. Виконувала домашку дорогою на та з роботи. Інколи десь в перервах. Інколи вночі. Одним словом, будь-коли, якщо знаходилась вільна хвилинка. Треба ж було старатися, аби радувати батьків гарними оцінками.

– І як часто ти не встигаєш поїсти? – поставив чергове химерне питання чоловік.

– До чого цей незрозумілий допит? Мені моя робота потрібна. І іншої не треба! – про всяк випадок додала. Раптом він все ж сутенер і прощупує, чи можна переманити мене до свого бізнесу.

Лев же кинув на мене якийсь дивний погляд. Але далі з питаннями лізти не став.

Хто б ще сказав, що у нього на думці. Можливо дійсно варто замислитись про зміну роботи. Тією ж офіціанткою. Я наче бачила десь оголошення.

Їхали ми далі мовчки, до найближчого закладу швидкого харчування.