6

– А що дивного?

– Та він же... – я вчасно прикусила язика. І продовжила більш нейтральними фактами: – Подейкують, його сам ректор боїться. Безкомпромісний, – насправді дивно було усвідомлювати, що професор взагалі бодай з кимось міг товаришувати. Я вже не кажу про більш близькі стосунки.

Тим паче з кимось на кшталт Лева, занадто непередбачуваного, як для Артема Дмитровича.

З іншого боку, друзі не подружжя. І взагалі, яке мені діло.

– Все так погано? Невже він гірший за розбещених багатіїв з апельсинами? – а на вустах з’явилася задиркувата усмішка.

– Ой, складне питання. Навіть не знаю, – я всерйоз задумалась.

– Пропоную визначити це по дорозі в лікарню, – Лев перехопив мої речі в одну руку, іншою взяв під лікоть мене, аби допомогти йти.

– Та ні, не треба. Я вже в повному порядку. Тільки лід би не завадив.

– Впевнена?

– Так, більше переляку, аніж болю, – щира правда, вже майже не боліло. Хоча й відчувалося, що гуля з’явиться.

– Тоді наполягаю на обіді, – Лев повів мене до сходинок.

– Точно не ви мене вдарили? Бо загладжуєте провину так, ніби все-таки ви.

– Міє! Те, що я повернувся з Африки, не значить, що я перетворився на дикуна! – покосив на мене погляд чоловік.

– Гаразд-гаразд. Не ви, то не ви. Але я все одно мушу вам відмовити. У мене купа домашки. Від вашого друга, до речі.

– Вечеря? – не зупинявся Лев.

– Роботу ніхто не скасовував, – я обережно зробила перший крок сходинками.

– Нагадайте, де ви працюєте? – вдав щире зацікавлення співрозмовник.

А мені подобався наш діалог! Якщо закрити очі на декілька деталей.

– У апельсинового перебирача.

– Хм, тоді я просто зобов’язаний вас підвезти!

– Що, отак одразу і до себе додому? Навіть без вечері?

– Ні, лишень до вас на роботу.

Ми зупинилися посередині сходинок. Подивилися одне на одного і розсміялися від щирого серця!

– Ходімо, поможу тобі, – Лев подивився на назву однієї з книг, що тримав у руці, – з койсанськими групами мов Африки. У них я спец.

– Тоді мені пощастило! Бо на домашку був тиждень, а я навіть не починала.

– Це отак ти ставишся до пар мого кращого друга? – награно жахнувся чоловік.

– Це отак я готувалася до твого приїзду, – «мило» посміхнулася.

– У такому разі, я просто зобов’язаний допомогти, – усміхнувся Лев, взяв мене за руку і повів до найближчої кав’ярні.

Його рука порівняно з моєю була такою здоровенною. І дуже теплою.

А ще згадала, що від постійного миття шкіра стала шорсткою. Як же ніяково, і чому не намастила руки кремом?

Втім, я ж не на побаченні. І власник теплої кінцівки – мій начальник, ще й бабій з підозрілим сайтом. Тому ніяких романтичних мотивів. Здається.

А раптом?

Кинула швидкий погляд на Лева. Крокував собі впевнено вперед, наче не раз бував в універі, гарно тут орієнтувався. Ще й нащось викинув мій стаканчик у найближчий смітник.

Не схоже, що в нього щось романтичне на думці. Швидше просто проявляв співчуття. Все ж таки мені сильно перепало.

У кав’ярні Лев посадив мене за столик біля вікна:

– Чекай тут, зараз принесу тобі льоду. Є побажання по їжі?

– Просто кави. Своєї я не допила, адже дехто щойно викинув мій стаканчик. Латте, якщо є.

Чоловік відійшов, а я кинулась до телефону. Треба ж перевірити ступінь ушкоджень на моєму обличчі.

Дідько! На чорному екрані незрозуміло, наскільки все погано.

Мобілка в мене була старенька, сильно підвисала. Тому поки я її розблокувала та переключила камеру на фронталку, Лев як вихор налетів:

– Нумо покажи.

Не встигла я відреагувати на пропозицію і відкласти телефон, як чоловік вже опинився біля мене.

Він поставив на стіл стаканчик, повний кубиків льоду. Вмостився поруч на диванчику. Пальцями обережно взяв моє підборіддя, змушуючи підвести на нього погляд. І прийнявся уважно оглядати ушкодження.

– Думаю, я тобі ще дам мазь від синців, – виніс вирік чоловік після того, як кілька секунд зосереджено розглядав мого лоба.

– Все настільки гарно? – я зробила спробу відвернутися, та хоч Лев досить ніжно тримав мене, виконати задумане не дав.

– О, так. Сьогодні ввечері вдома можна буде світло не вмикати, – усміхнувся цей нахаба!

– Гей! Взагалі-то освітлювати приміщення в мої обов’язки не входить, – майже не розгубилась із відповіддю я.

– Натякаєш на заохочення? – хитро поцікавився чоловік. І діставши зі склянки один кубик льоду, приклав. Холод приємно обпік болючу ділянку.

– Ні! – пискнула я. Хто його знає, яких заохочень він у своїй Африці нахапався.