5

– Синку, але ж ніч на дворі! – жахнулася Агапія. – Ще й після вина!

– Це «Сангрія». Один неповний келих, наче як сік. Та й мені все одно треба до друга. Завтра у нього робота з обіду. Тому краще приїхати заночувати. Я вже домовився.

– Отакі ці діти! Не встигли повернутися, вже кудись тікають! – бідкалася пані господарка.

Вона ще намагалася вмовити синочка залишитися. До речі, кімнату для Жасмін наказала підготувати поряд з його.

Я не слухала, а пішла виконувати роботу. Швидше покінчу з нею, швидше опинюся вдома у ліжечку.

А завтра ще й на першу пару.

Та я була така втомлена, що не могла ані скиглити подумки, ані налякатися тому, що апельсиновий дикун з Африки, і колишній сутенер, буде мене підвозити. Взагалі нічому. Як робот, механічно застеляла постіль, пройшлась по поверхнях від пилу, приготувала рушник та халат з капцями. І назад до кухні.

Посуд у машинку, їжу в холодильник. Нудотінь одним словом. Повсякденна й неминуча рутина.

Навіть не усвідомила, в який момент на вулиці прорвало небо і тепер лило наче з відра. Лев пішов підігнати машину ближче до будинку, я поралася на кухні, коли почула дивну репліку:

– Не хвилюйся. Трошки розвіється, пограється, і буде твій. Хтозна, як там справи з дівчатами у тій Африці. А він вже чоловік дорослий. Не ревнуй, все буде, доню, – голос належав Агапії.

Мабуть проводжала Жасмін до її кімнати.

Мій втомлений мозок відмовлявся перетравлювати та усвідомлювати почуте. Ба більше, я навіть не пам’ятаю момент, як опинилася у крутому позашляховику. Як, власне, і дорогу, бо тепле сидіння, з функцією підігріву, остаточно позбавило мене сил і я відключилася.

Спати довго не довелось, вже за якихось двадцять хвилин ми заїхали у місто і Ап, тобто Лев, мене розбудив:

– Пані Водолій, куди вас?

– Тільки не на сайт, – спросоння буркнула.

– Що? – на мене подивилася пара здивованих очей. Темінь ночі тільки підкреслювала чорну бездну зіниць.

– Тетіївка! – я миттю прокинулася.

Майже.

Дідько. Спалилася, звідки родом.

А Лев відкрив навігатора і вбив пункт призначення.

– Тоді можеш лягати спати далі. Нам щонайменше дві з половиною години їхати, – спокійно відповів чоловік і зосередився на дорозі.

Що? Він би серйозно поїхав? Та ну!

Сутенери не бувають такими добрими. Чи цей виключення?

О, точно, я ж вирішила, що у нього сайт з моделями. Фото-моделями.

Кілька довгих секунд сиділа, витріщивши очі на чоловіка.

– Щось не так? Включити обігрів сильніше? – і скільки турботи в словах.

Не чула б тієї розмови з другом, щиро б повірила, ніби переді мною ідеал кожної дівчини. Але ж не з моїм щастям, чи не так?

– Та ні, мені на Ярославів вал. Тетіївку я спросоння бовкнула.

– Впевнена? Бо якщо хочеш просто довше зі мною покататися, так і скажи, – і білосніжна усмішка на чоловічих вустах.

Я лишень мовчки кивнула, сил ні на що не залишалося.

Якихось п’ятнадцять хвилин, і машина зупинилася біля мого під’їзду.

Чоловік поривався провести мене до квартири. Та я відмовила. І, на диво, він послухав. Мені навіть стало приємно.

– Якщо що, кричи, я ще кілька хвилин побуду тут, про всяк випадок, – чорні очі уважно споглядали моє сонне обличчя.

Мені здається, навіть якщо маніяк на мене нападе, я швидше не злякаюсь, а вирублюсь. На місці. Полегшу задачу, так би мовити.

– Впевнена, все буде гаразд. Я вже не раз так пізно поверталась, – легковажно відповіла.

Лев одразу спохмурнів. Втім, мені було не до з’ясовування причин його настрою. Тому я розвернулась убік парадного і наостанок сонно бовкнула:

– Дякую, до побачення.

– До зустрічі, – задумливо промовив Лев.

Мешкала я у дореволюційному п’ятиповерховому будинку. Тож ліфту не було. А здіймаючись, я дійсно бачила у вікно машину дивного господаря.

Адже він і справді господар мені. Нехай не такий прямий, як Агапія. Тому навіть за його люб’язністю не можна забуватися і переходити межу ділового спілкування. Він мабуть відвикнув від прислуги, поки був у Африці. Та хороше згадується швидко і звикаєш до хорошого теж швидко.

А враховуючи його бабійське ставлення до дівчат, і поготів варто бути втричі обережнішою.

От завтра я точно буду до нього звертатися, як до керівника. І все. Більше жодних двозначних і ніякових ситуацій. Виключно робоче спілкування.

З такими думками я завалилася у ліжко. Від втоми навіть вирішила не чистити зуби. Все одно ніхто не дізнається. І заснула.

День для мене почався вже в обід. Ні, на пари я все ж прийшла. Про те, як я змогла піднятися, одному моєму автоматизму відомо. Навіть дороги до універу майже не пам’ятала. Зате на всіх парах була присутньою і чесно досипала. Добре, хоч не хропіла.