1

Притиснувши до грудей величезний пакет з апельсинами, я розвернулася, аби вже нарешті забратися звідси подалі. І врізалася... у апельсини!

Та ви певно знущаєтеся з мене!

Ці кляті фрукти мені точно у кошмарах снитимуться.

Помаранчі розлетілися по землі – і мої, і того чоловіка, шо трапився на дорозі.

– Ой! – тільки й встигла зойкнути я.

– Ловлю! – повідомив надзвичайно спокусливий голос над вухом.

Але ловив він зовсім не фрукти. А мене! Підтримав міцною рукою, упевнився, що твердо стою на ногах.

– Ви в порядку? – спитав баритон з приємною хрипотою.

Я повільно підвела погляд, аби оглянути його власника. Вродливого молодого чоловіка з довгим, по плечі, густим волоссям темно-каштанового кольору.

Дуже засмаглий. Вищий за мене. І очевидно гарної спортивної статури.

– Поки що так, – відсторонено промовила. – А от коли втретє принесу господарці не ті апельсини, вона з мене шкуру здере. І все через довбані забаганки багатих хлопчиків! Бо їм просто апельсини не підходять! Тільки якісь особливі. А ви як?

Син моєї начальниці Агапії Макарівни останні кілька років колесив десь по Африці, а сьогодні мав повернутися додому. І вона жадала, аби все було ідеально. Ніби він там у своїй Африці не міг апельсинів наїстися!

– Я просто чудово, – радісно озвався чоловік. – А щодо апельсинів, беріть мої. Не прогадаєте. Я на цьому дуже добре знаюся, бо служниці весь час приносять не ті.

Та він знущається! Чи це новомодний флірт такий?

– Ха. Ха. Ха, – я хмуро глянула на нього, а потім кинулася ловити втікачів. Смішно сказати, але я дійсно побоювалася викликати гнів хазяйки. З цими апельсинами вона сьогодні зовсім сказилася.

– Вибачте, не хотів образити. Дозвольте вас підвезти? У якості вибачення за всі... е-е... незручності, – кинувся допомагати мені незнайомець.

Сидячи навпочіпки і збираючи назад у пакет фрукти, я знов похмуро подивилася на аж занадто усміхненого чоловіка.

Так і дратував своєю життєрадісністю.

– Ні, дякую, – і я знов повернулась до своєї справи: оглядала землю довкола, чи ніякий помаранч нікуди не заховався.

– Я не маніяк, – мабуть, це мало прозвучати щиро.

– Ага, саме так і сказав би маніяк, – буркнула я, не повертаючись до нього.

Кілька наступних митей відчувала на собі його вивчаючий погляд.

І що він хотів побачити? Чи, може, дірку пропалити очима?

Уф, схоже, сьогодні я геть не в гуморі.

– Тоді дозвольте провести вас хоча б до автобусу, – запропонував чоловік, коли ми вже підвелися на ноги.

Він простягнув руку, аби забрати пакет.

Я глянула на міцну чоловічу кінцівку, вздовж якої виднілися вени. Перевела погляд на свою торбину, від ваги якої вже тряслися власні тростинки.

До зупинки, звичайно, недалеко, буквально кілька метрів. Але пропозиція скинути на когось тягар дуже манила. Тому я з радістю вручила важку поклажу незнайомцю.

– Гаразд, гайда. Тільки не відставайте, а то ще не встигну, – наказала і пішла вперед.

Зазвичай я зовсім не така нахабна. Просто сьогодні день дійсно дуже виснажливий. Із самого ранку на ногах. Все по десять разів прибрати, найкращі сервізи дістати. Ніби не господарське дитя приїжджає додому, а королівська ревізія щонайменше.

І їжі наготувала, наче на цілу орду синів, пощастило, що сьогодні неділя і не треба було їхати зранку в універ.

А раптом того хлопця у його Африці дійсно не годували всі ці роки?

Байдуже. Хоч би більше нічого сьогодні не сталося.

І у відповідь на мої молитви, прямісінько перед носом, на під’їзді до зупинки, автобус – той самий, на якому я мала їхати, – заглухнув!

Із нього повалив густий чорний дим. Водій у паніці вискочив. Відкрив капота і за мить оголосив:

– Автобус нікуди не їде! – він ще щось додав на водійському, але з тих слів я лише зрозуміла, що застрягла тут щонайменше на годину. До прибуття наступного.

Ох, Леле! Яка ж лажа.

– Схоже, у тебе немає вибору, окрім як поїхати зі мною, – аж занадто задоволено усміхнувся незнайомець.

– То це ти зіпсував автобус? – жартома спитала я.

– Чого не зробиш заради компанії такої чарівної дівчини, – чоловік, перехопивши пакети зручніше, пішов до парковки.

– А казав не маніяк. І яка твоя? – останнє вирвалося з нотками тривоги. Адже на парковці стояли напіврозвалені «тарантайки».

Судячи з кольору деталей, хтось під час ремонту переплутав, яка частина до якого авто підходить, і все перекомплектував на свій лад. Щось мені підказувало: для того, аби їх завести, потрібно мінімум троє чоловіків. А гальмували, судячи зі вм’ятин попереду, за допомогою дерева.

Я почала планувати шляхи відступу, як відмовитися м’якіше. Чоловік же у цей час насолоджувався моєю реакцією.