Втеча

...На наступний день...

Юрій встав, коли всі ще спали й направився до ванної. Там він, не поспішаючи привів себе в порядок: вмився, розчісуючи довге чорне волосся пригадав, як одного разу, прикутий до стільця вкусив руку перукареві, що насмілився підстригти його; намазав зволожувальним кремом лице і вернувся до свого ліжка, взяв з тумбочки книжку і розгорнувши її почав читати.

Приблизно за двадцять дванадцята прийшла наглядачка і знову викрикнула: “Вставайте”

Юрій поклав книжку вже в тумбочку, поглядом попрощався з місцем, де він прожив десять років і встав в чергу. Наглядачка помітила Юрія, коли той був на кілька кроків від неї. Вона зауважила, що він якось причесався та виглядав в цілому охайним, не як зазвичай. Коли Юрій підійшов ближче до неї, вона запитала:

ー Юрію, в тебе що дн?

Він налагодив відносини з нею вже давно, тому знав що вона помітить його охайний вигляд. Підійшовши до неї так, щоб не заважати іншим, він відповів:

ー Та ні, я вчора погано спав, тому вирішив привести себе в порядок.

Юрій подивився на неї. Якщо іншим вона робила догани чи щось казала в противному значені, то його ніби це оминало, але він не знав чому так вийшло, посилаючись на свій тихий характер. Вона як завжди усміхалась йому.

“Хороший знак”. ー подумав він.

ー Ну, я уже піду, а то штрафні отримаю, ー він попрощався і побіг до їдальні.

На коридорі нікого вже не було, а над входом в їдальню висів годинник, Юрій подивився на нього та усміхнувся. Стрілки годинника показували за п’ять дванадцяту.

З’ївши свою порцію, Юрій взяв ще одну. На це було дві причини: 1) йому треба набратися сил перед втечею; 2) йому потрібно дочекатися кінця обіду і з усіма “йти по місцях”.

Якраз в повернені полягала вся суть, вхідні двері “свободи” були якраз в коридорі, що з'єднався з коридором до спальні, тому потрібно було вийти з цієї черги вправо і вислизнути до тих дверей.

Він взнав, що щодня начальство дає наказ на перевірку камер, чергування перегляду камер збігло з чергуванням підкупленого охоронця, але на все було 5 хвилин.

В черзі стояло кілька знайомих Юрія, які за гудінням сови, яке він добре вмів робити та кілька разів показував це наглядачці, мали відвернути її увагу. Вони мали право після того, як він втече розібрати всю його колекцію коміксів, яку звісно ж він сховав у конвеєрі, що був вмонтований в їхню спільну ванну, який привозив їм пакет з усім потрібним. Кількість пакетів була трохи більша за кількість дітей, тому кожен вечір він прокручував конвеєр так, щоб ніхто не дістав їх, але це ніхто не знав.

Час діяти.

Юрій кинув невеличкий папірець, на якому була інформація, де ж він ховав всі комікси.

「Конвеєр кнопка 50 разів」

Склавши долоні так, щоб видати звук сови він гукнув. Один зі знайомих був найближче до наглядачки. Йому не довелося довго чекати й він сховався за стіною.

12:01.

Юрій швидко шмигнув в коридор, але хтось потягнувся за його футболку. Він не довго думаючи схопив невідомого і силою вскочив з ним в інший коридор.

Він побачив хлопця, молодшого за себе. Всі звісно дивилися на них, але знаючи його зв'язки та відносини з наглядачем, ніхто не насмілився щось сказати.

ー Шо ти хоч малий! ー вигукнув Юрій, але так тихо як тільки міг.

ー Мені брат розповів, що ти можеш втекти звідси.

ー Шуруй назад, я з тобою няньчитися не буду.

ー В мене купу бабла з собою, ー він витягнув з кишені пачку і помахав перед Юрієм.

Юрій злився, але відступитися від цілі він не міг. Підвівши малого до головних дверей, він сів на коліно перед замком і витягнув пластиковий ключ, який робив годинами у ванній з пилочкою намагаючись відтворити все, як було на пластиліновому відбитку ключа. Щось на кшталт: “радій, що не довелося робити цю пласмаску” крутилося в його голові.

Встромивши ключі, Юрій прокрутив його в право, з долею обережності, все ж пластик не дуже надійний. Двері відчинилися, Юрія ніби облили теплою водою, але всі емоції він відкинув в майбутнє. Взявши малого за комір, вискочив до куща, що зручно розмістилися навколо всієї школи.

Зміна підкупленого охоронця не почалась. Та охоронець, що сидів в кабіні, де керують брамою вже збирався.

ー Ще трішки, камери не працюють до 12:10, максимум дві хвилини в бонус. Наступний охоронець підкуплений, тому нам залишається тільки чекати його зміни. — шепотом сказав Юрій до малого.

Його очі аж блищати від хвилювання та він затомивши подих дивився, коли підкуплений охоронець замінить цього і він сховається за будівлею.

Та йому не прийшлося довго чекати і він схопивши руку малого, побіг.

ー Відчиняй ворота! — крикнув Юрій.

Охоронець підготовлений до цього, натиснув кнопку і ворота почали відчинятися. Кілька секунд і втікачі вбігли в проміжок, який відкрився перед ними.

Вони переглянулись між собою, подивилися на будинок з написом “інтернат”. Охоронець відчинив двері й крикнув:

ー Біжіть прямо та по швидше!

Юрій почув його, взяв малого за руку по сильніше і подивившись чи немає машин, перебіг дорогу на нову вулицю. Пробігши повз двох вулиць, він зупинився та подивився назад. Ніхто не переслідував їх.

Перед ним було невідоме місто, але це його не хвилювало, емоції, які були відкинуті, повернулася та він наче той птах, що зумів вибратися з клітки радісно розправив крила.

ー Будь ласка, відпусти мою руку.

Малий спустив Юрія з небес і той, здригнувшись, відпустив його руку.

ー Пробач, я вже десять років не бачив вулиць, емоції переповнюють мене.

ー Я тебе розумію та маю запитати: ти з Львова?

ー Так.

ー Поїдемо разом маршруткою.

Малий розповів про себе, поки вони йшли до автобусної зупинки. Його звати Ігор і він мав вже поступити на юриста та йому завадила мачуха, що відправила його з братом у військовий дитячий будинок. Сам він молодший на кілька років від Юрія, проте не був сильно меншим зростом від нього, що бісило Юрія. Його батько любив возити його по містах України і він з задоволенням спостерігав за світом з вікна машини, тому вулиці Стрия йому були знайомими.

Після того як Юрій розказав про себе, Ігор розповів йому все що відбувалося у світі. Ось так вони дійшли до фонтану біля оперного театру.

ー Я піду, удачі тобі. - попрощався Ігор.

ー Бувай, я сподіваюсь, що та мачуха отримає по заслугах.

Юрій спровадив Ігоря махаючи рукою, до поки той не сховався за стінами будівель.

Тоді ж він почав шукати шукав якусь кав'ярню або заклад де можна було, щось поїсти. Купивши львівський круасан в однойменному закладі, він почав досліджувати вулиці Львова.

Відійшовши трохи від центру Юрій пішов по Замарстинівській. Він замітив, що біля стіни лежав гаманець, поглянувши навколо він присів, взяв його і відкрив. У гаманці нічого не було, нічогісінько.

“Мабуть, якийсь кишеньковий злодій викинув” ー з цією думкою, Юрій поклав гаманець в кишеню джинсів.

Зробивши кілька кроків, він відчув, як якийсь металевий стрижень впирається в його спину.

ー Зараз ти пройдеш зі мною в ось ту машину, ー показав вільною рукою на авто, що стоїть припаркована до узбіччя. ー Без різких рухів, зрозумів?

ー Я можу віддати вам гаманець.

ー Мені цей гаманець потрібен як раку хвіст, рухайся до авто, ー штурхнув дулом в напрямку машини.

Незнайомець прикував його руки наручниками до ручки, що трималася за корпус машини на задньому сидінні.

ー Обережно.

Незнайомець зачинив двері різким рухом і пішов до свого місця. Коли незнайомець сів за руль і зачинив за собою двері, спершу надів на Юрія маску для сну і вже тоді почав заводити машину.