РОЗДІЛ 31. ЧАРІВНА МРІЯ.

31 січня 1858 року.

— Знаєш, за що я люблю натовп, Роберте? — І за що ж, пане Говарде? — Насамперед за те, дорогий Роберте, що він багато в чому, і найчастіше це відбувається не тільки латентно, а й несвідомо, сприяє стрімкому просвітництву незліченної кількості, безумовно, схильних до того впливу мудрості, досвіду і знань, представників людського роду, бо натовп — це є не що інше, як незвичайно майстерний творець і, в ту ж саму годину, не менш майстерний сіяч всілякого роду чуток і звісток: так, у особистості нерідко неможливо випросити те, що з легкістю і, що важливо, з радістю здатний надати натовп, а відповідно і його представники, як зв’язуючі ланки або, якщо завгодно, складові частини його. Ще задовго до того, як ми прибули сюди, Роберте, нам було вже чудово, у найдрібніших рисах, відомо те, що раніше і нині відбувалося на верфі — хіба це не диво? — Слухаючи Вас, пане Говарде, я щойно усвідомив… — А я, своєю чергою, споглядаючи сходження того “Левіафана” на призначений йому самою долею і людською природою престол, нині суттєво усвідомив, що людство з цієї миті — вже не безпорадна дитина суперечливої, втім, як і всяка жінка, матері-природи: перед моїм поглядом вмить розпласталася, воістину, найвеличніша картина з усіх існуючих на моєму віку — мої очі розрізнили, що, через свій вік, людство вже надзвичайно схильне до виняткових, через можливі результати їх, вчинків! І якість цих вчинків — негативна або ж позитивна — жодним чином нездатна вплинути на їхню велич! Ти здивований, Роберте… — Справді, пане Говарде, Ви вживаєте слово “людство” там, де слід було б вживати слово “нація”… — Ех, юний Роберте… щойно вимовлені твоїми вустами слова вкотре переконали мене в тому, що ти є громадянином Великої Британії, однак аж ніяк не громадянином світу! “Левіафан” — це творіння людства, але не творіння нації! Хіба “Millwall Iron Works” виготовило паровий котел, такелаж, вітрила і сталь? Все це — досягнення людства і тільки лише найбільший невіглас здатний присвоювати одній нації те, що створено людством: пан Брюнель всього лише виготовив із наявних у його розпорядженні інгредієнтів вельми самобутній скон, не більше — якби у нього не було борошна, цукру, солі, молока і масла, то чи зумів би він виготовити його? Подібним же чином був створений і той самий Левіафан, якого — і недарма! — прийнято ототожнювати з Томасом Гоббсом! — Але нації… — Нації — це всього лише всілякого роду риба, яка вельми норовливо існує в тому самому нескінченному океані, чиє ім’я… людство! Людство — це не більш і не менш, ніж екосистема: всередині неї більшість риб бажає жити в стані умиротворення, але є й такі, які через притаманну їм, неприродну, природу, несамовито прагнуть крові! Нації… Це судно, “Левіафан”… перш за все, створено людиною і для людини! Хіба не так? — Ймовірніше за все, Ви маєте рацію, пане Говарде… адже це судно, “Левіафан”, використовуватимуть заради задоволення своїх природних потреб не тільки представники Сполученого Королівства, а й складові елементи інших народностей і націй: створення того судна — це, і справді, загальнолюдське досягнення! Я гордий, воістину, гордий тим, що є не ким іншим, як найсправжнісіньким кровним представником людського роду! — Ех, добрий Роберте, змінивши свою початкову думку, ти, тим самим, погодився з початковою думкою мого єства… однак, я жодним чином не відчуваю ані найменшої грані справжнього, а відповідно і щирого, здивування: безперервно змінюючись, людина, воістину, анітрохи не зраджує своїм природженим, а тому і природним, інстинктам… на зразок того, про який ти згадав трохи раніше — нині ж я говорю про гордість, а вірніше про марнославство!.. — Ви занадто самовпевнені в можливостях людини! — раптом втрутився у вищезгадану бесіду двох служителів культу Асклепія ще один адепт його: то був Деніел Гейнс, один із найбільш успішних, а тому і найбільш відвідуваних, лікарів столиці білоликого Альбіону — Чому ж Ви заперечуєте можливість створення того, наприклад, Богом або ж Люцифером? — А, це Ви, ласкавий містере Гейнс? Щиросердно вітаю Вас і з, воістину, винятковою гостинністю запрошую Вас відвідати межі нашої розмови. — Бачите, дорогий містере Говарде, не зовсім доречно запрошувати джентльмена туди, де він уже і так перебуває без будь-якого запрошення! — вельми добродушно промовив сорокап’ятирічний лондонський ескулап. — Однак же, справжній джентльмен ніколи не переступить поріг будь-якого будинку без того чи іншого запрошення! — в такт пану Гейнсу, своєю чергою, промовив містер Говард. — Подібно до того, як змінюється людина… хіба не про це Ви згадували трохи раніше?.. змінюються і людські звичаї! — Що ж, тоді наше суспільство приречене… — На загибель? — з меланхолійною мелодійністю перервав, поза всякими сумнівами, небезцікаву максиму пана Говарда містер Гейнс. — Якраз навпаки — на життя! Людському суспільству притаманні властивості, які дозволяють характеризувати його, як послідовно розвиваюче, а тому чи слід іменувати негативним те, що суперечить звичаям минулого? Я анітрохи не сумніваюся в тому, що через кілька десятків років, наші нащадки з такою ж цікавістю розглядатимуть сучасні нам звичаї, з якою ми нині вивчаємо всіляких характеристик комах у золотистому бурштині… — Але що ж послужить цим “золотистим бурштином”, дорогий містере Говарде? — Відповідь Вас анітрохи не здивує — не що інше, крім як сучасні тим звичаям книги… — Тобто, Ви вважаєте, що кілька сторінок білоликого пергаменту здатні вмістити цілу епоху, незліченну кількість думок і почуттів усіх цих представників людського роду? — натхненно промовив пан Гейнс, негайно направивши свій вказівний палець на, здавалося б, незмірне скупчення людей. — Чи чули Ви коли-небудь, ласкавий містере Гейнс, про ту саму римську мозаїку — про частину Великого тротуару — яка розташовується у Вудчестері? Ні? Це чудове і, що важливо, незвичайно надихаюче на виняткові думки творіння людства! Маленькі крупиці, здавалося б, нікчемні піщинки, які в своїй сукупності утворюють щось велике, щось чарівне, щось самобутнє! Так і з творіннями епохи — кожне з них є мініатюрним елементом надзвичайно масштабної картини: без нього та картина буде незакінченою — без нього неможливо буде знайти справжній катарсис! Ці кілька сторінок, усвідомлено і вміло з’єднані надзвичайно майстерною рукою, дозволять спорудити ту саму дорогу, якою пройде нова людина — людина майбутнього: не тільки наш нащадок, а й, що важливо, наш предок — в надрах її єства перебуватиме тисячолітній досвід існування людства!.. — Залишмо ж ці роздуми всілякого роду філософам, історикам і письменникам: для них натовп — це глибоке джерело, але воістину бездонним він є тільки для лікарів! Саме з цієї причини ми сьогодні і перебуваємо тут! — Але хіба лікарям заборонено бути філософами? Ні вже, добрий містере Гейнс — якби я не був філософом, я б ніколи не став би лікарем! — Але і якби Ви не були лікарем, Ви б ніколи не стали б філософом у справжньому значенні цього слова, ласкавий містере Говард! — Хіба можу я суперечити Вам тоді, коли Ви викладаєте надзвичайно заїжджені максими громадської думки, добрий друже? — Невже Ви мене за це засуджуєте, добрий містере Говард? Громадська думка — це банкнота, ліквідність якої невичерпна… — Ви помиляєтеся, містере Гейнс, громадська думка — це до того зношена і забруднена банкнота, що її платоспроможність нині межує з абсолютним нулем: у більш розвиненому суспільстві їй, поза всякими сумнівами, знайшли б куди краще застосування — або ж, принаймні, виготовили б її з куди більш міцного матеріалу! — Дивлячись у ті миті на Вас, ласкавий містере Говарде, я все більше і більше знаходжу впевненість в одній зі своїх гіпотез: чим глибше Ви розмірковуєте, тим більше Ви втрачаєте волосся! — весело промовив добродушний пан Гейнс. — До речі, про волосся… погляньте ж на незвичайно густу буролицю шевелюру Роберта — часом його доля, доля мого соратника, здається мені не найбільш завидною: але хіба можу я не заздрити його молодості? Ех, молодість — чарівна пора: час, коли збуваються всі мрії — збуваються у тих, хто тими володіє! Але куди ж ти так пильно дивишся, добрий Роберте? Невже ти хочеш розрізнити в цьому натовпі биття людського серця? В надрах його ти не почуєш його ніколи! Кожен, хто перебуває нині в тому натовпі, дивлячись на тебе, іменує тебе не інакше, як жалюгідним мурахою — кожен з елементів цього натовпу звеличує себе вище Колоса Родоського: але чи таким є він тоді, коли покидає межі його? Ні! Не сумнівайся ж, ні на мить не сумнівайся, що в подібного роду скупченнях людей часто буває багато безрозсудності і зовсім небагато розуму… а тому, нерідко, саме в такого властивості місцях блискавично створюються найнеймовірніших якостей чутки: газетярі ж, немов кермові, вміло направляють ці чутки туди, куди їм вказує їхній матеріальний або ж який-небудь інший інтерес. — Добрий містере Говард! Розглядаючи натовп, Ви, воістину, бачите багато чого — я ж, своєю чергою, ні більше ні менше, не бачу нічого!..