ГЛАВА 30. ВСЕПОТРЕБЛЯЮЧА ТВОРЧІСТЬ.

30 січня 1841 року.

Невпинно зростаюче полум’я, воістину, з ненаситністю Гаргантюа і Пантагрюеля стрімко поглинало вельми своєрідне єство одного з будинків нині надзвичайно страждаючого, через всевладно пануючу серед меж того міста пожежу, Маягуеса — незважаючи на те, що ця пожежа була найбезпосереднішим джерелом всілякого роду лих і нещасть, вона нездатна була в цю хвилину не пробуджувати в будь-якій, справді чутливій, душі найщирішого властивості захоплення: часом, у виняткові миті, навіть зло здатне викликати не тільки найщиріше захоплення, а й, що важливо, не менш щиру повагу — велике, незалежно від перебування в позитивній чи негативній системі координат, завжди залишається великим! І справді, вищезгаданий вогонь у ті миті був великий! Але чи був він великий свідомо, усвідомлено? Або ж його єство нині керувалося тільки лише своїми природними поривами і бажаннями, а відповідно і чинило несвідомо? Ні, те полум’я було безрозсудним — безрозсудним, як Гаргантюа і Пантагрюель: саме ця якість і породжувала загальний хаос — подібно до прокази, воно блискавично вражало всіх, хто так чи інакше, фізично або ж метафізично, торкався вельми волелюбної природи того полум’я. Але чи вражало всіх? Ні! У ті миті місто Маягуес, незважаючи на безжально владарююче лихо, все ще було наповнене великими, які, на відміну від вищезгаданого полум’я, були великими свідомо, усвідомлено — про цю велич свідчили, перш за все, незвичайно осмислені вчинки цих людей. До низки таких — не тільки винятково великих, а й, що важливо, надзвичайно мужніх — людей належав і Хосе Кордеро: смуглолиций син Іспанії, найбільш примітною рисою характеру якого була нічим і ніяк непохитна простодушність — саме з цієї причини, через свою наївну довірливість, він був зараз надзвичайно мужнім, а тому і великим, поряд з усіма, хто зараз бере участь у переборюванні абсолютно непокірного червоноликого полум’я.

Миттєво зосередивши у своїх руках значну кількість вологи — у цьому йому надали чималу допомогу вельми місткі дерев’яні посудини з дужками — Хосе Кордеро блискавично попрямував у бік одного з осередків, і справді, не більш і не менш, ніж жахливого нещастя: зробивши кілька напрочуд швидких і в той же самий час надзвичайно важких кроків, той двадцятирічний громадянин Іспанії раптом розрізнив, як із прочиненого вікна цілком палаючого будинку, під впливом свавільного вітру, легко випурхнув хаотичний рій ледь зарум’янених білосніжних сторінок, несуттєва частина якого невловимо, але цілеспрямовано, наближалася до вельми вишуканої крівлі з очерету сусіднього будинку — ще мить і перед очима Хосе Кордеро зародилася ще одна, не менш руйнівна, ніж вищезгадана, сутність ненаситного полум’я. Його руйнівність, його смертоносність, його безжальність породили всього лише кілька білосніжних сторінок, що мимоволі випурхнули з вікна, вже безперечно приреченого на загибель, будинку — цьому померлому не встигли закрити очі, а тому він норовливо вихопив із єства здорової дійсності ще одне, менш колосальне за своїми розмірами, але все ж, життя. Ще мить, і та сама волога, яка так стриманим чином перебувала в дерев’яних посудинах, стрімко виплеснулася на інші, вже повернулися на землю з меж ефіру, не більш і не менш, ніж тлінні сторінки — слідом за цим Хосе Кордеро негайно помістив ті, відносно зотлілі, але вже цілком просочені холодною вологою, клаптики вищезгаданого, почасти забрудненого чорнилом, пергаменту в одну з кишень свого нічим непримітного одягу і одразу ж продовжив займатися тим, що на думку Екклесіаста було не більш і не менш, ніж безнадійною суєтою: але чи було воно таким насправді?

По закінченні певної кількості часу, недбало занурившись у винятковий затишок незвичайного крісла, суттєво знесилений Хосе Кордеро квапливо звернув свій погляд у маленьке вікно — за вікном панував дощ: саме він пробудив у розумі Хосе Кордеро думки про дволикість цього світу — вода і вогонь, Бог і диявол, чоловік і жінка, думка і почуття, душа і тіло, життя і смерть… Смерть! Блискавично розташувавши перед своїми очима вже вдосталь сухі сторінки, на яких нині можна було розрізнити, нехай і суттєво пливучий, однак же все ще помітний текст, Хосе Кордеро подумав про те, що вода, як і час, є чудовим розчинником — розчинником не тільки матерії, а й того, що перебуває поза формами, а відповідно і поза обмеженнями: розчинником думок і почуттів. Важко зітхнувши, Хосе Кордеро приступив до читання тих самих сторінок, які наразі були не тільки чудовим абсорбентом по відношенню до води, а й, що важливо, не менш чудовим абсорбентом по відношенню до вельми конкретних, до вельми визначених людських почуттів — почуттів не тільки художників, композиторів або письменників, а й значно більш буденних, через якість і кількість наявного в їхньому єстві таланту, людей:
 

Зотлілі рядки.

“…Вчора з Феліпе заручили,
Твій легкий стан і ніжний лик:
Як на квітчастім ель-Халілі,
Що славою вибору великий,
В цім житті кращі трофеї,
Лиш той, безперечно, віднайде,
Хто з більшою сумою і скоріше,
До торговця щастям дійде!..”

Зотлілі рядки.

“…З привітністю громадянина світу,
Я послав Вам добрий погляд.
А Ви? Із презирством дворянина,
Очі чиї — думок пекучих отрута —
Мене відкинули байдуже,
Увагою короткою обділивши:
Такою були Ви лише зовні —
Пунець приховував ковток білил…”

Зотлілі рядки.

“…Сконний в’язень млосних думок,
Антонім слова сибарит,
Запас душі чий не незліченний —
Таким я був тобою вбитий:
Але чи таким я відродився?
Але чи таким покинув тлін?
Мить проживши, переконався,
Що потрапив я в новий полон:
Не в’язень думок, в’язень почуття —
Його просторам немає меж,
Як немає виходу, немає і гирла,
У піфагорових таблиць…”