ГЛАВА 29. НЕЗНАЧНА СВАРКА.

29 січня 1922 року.

О 01:23 Келлет Вілкінсон раптом покинув такі солодкі для всіх, без жодного винятку, представників людського роду, не тільки в ту пору року, а й у той період часу, обійми Морфея — ні, він покинув їх аж ніяк не зі своєї волі, а завдяки волі більш могутній, більш всеосяжній, більш владній: він покинув їх під впливом тієї самої волі, найяскравішим засобом досягнення однієї з цілей якої в цю годину був не більш і не менш, ніж винятковий, через свою природу, гучний шум — з якої ж саме причини зимовий Вашингтон, цілком оповитий у сутінкову хламиду снігової ночі, нині так протяжно і тяжко гурчав? Що ж сталося або, якщо завгодно, відбулося в його всебічних, а тому не винятково добрих і не винятково злих, надрах? Результатом яких же дій або, якщо завгодно, якої саме бездіяльності було те гурчання?

Не в силах більше терпіти — ні, аж ніяк не вищезгадане гурчання, а неописану якість власного почуття цікавості! — цей імпульс, Келлет Вілкінсон цілеспрямовано попрямував у бік громіздкого темно-каштанового радіоприймача: стрімко виконавши всі необхідні для ввімкнення його маніпуляції, Келлет Вілкінсон вмить перетворився на абсолютно чуткий слух — “…театр Нікербокер зруйновано…”, “...загибель безлічі людей…”, “…проєктування плоского даху…”, “жахлива заметіль…”, “…Вашингтон приголомшений…”, “…рятувальна операція…”… Негайно протерши очі, Келлет Вілкінсон знову притулився до темно-каштанової сутності раніше згаданого пристрою — з його надр все так само дискретно й тривожно випромінювалися подібні словосполучення. Невже театр Нікербокер справді впав? Ні, це неможливо! Крах театру Нікербокер — не більш і не менш, ніж химерна фантасмагорія! Але чи так це? Чи це божевільне видіння… або ж це не менш божевільна дійсність? Отримати відповідь на вищезгадане питання можливо було тільки лише після повернення до свідомого стану зі стану несвідомого — me paenitet[^1], Зигмунде Фрейде! І що ж, що ж здатне було найбільш швидким і, що важливо, результативним чином здійснити те повернення? Тільки лише холодна вода! “Вода стирає каміння[^2]” — стверджував колись Йов. “Чи зуміє вона зараз стерти камінь подиву?” — запитував нині Келлет Вілкінсон... Чому ж саме камінь? Тому, що його подоба нині була не інакше, як кам’яною! Чому ж саме подиву? Тому, що на тій подобі, здавалося б назавжди, знайшло своє формальне визначення саме це, вельми небезцікаве, почуття.

Блискавично наблизившись до відносно неохайної раковини, Келлет Вілкінсон, не втрачаючи ані найменшої миті, цілеспрямовано звільнив з наявного ув’язнення незвичайно холодну воду — тонка срібляста смуга безперервно тремтячої вологи, невпинно видаючи вельми самобутнє звучання, квапливо попрямувала вниз, до центру землі: Келлет Вілкінсон одразу ж звернув свій погляд на невелике за своїми розмірами прямокутне дзеркало — в його межах нині перебував вельми своєрідний портрет двадцятип’ятирічного чоловіка. Ні, то був аж ніяк не чоловік — то був філософ, а це, своєю чергою, значно більше, ніж чоловік: він був поза гендерними, расовими та іншими, абсолютно нічого не значущими, ознаками людської істоти, але аж ніяк не людського єства. На кілька миттєвостей прикривши очі своїми млосними повіками, Келлет Вілкінсон уявив у своїй свідомості крах театру Нікербокер — ще мить, і його погляд знову був спрямований у сутність дзеркала: у теперішні миті в його надрах нині розташовувалася людина, подоба якої суттєво скидалася на образ Геракла з відомої картини Лемуана “Омфала і Геракл” — його могутню наготу несуттєво приховувало тільки лише темне, немов задуми заздрісників Александра Дюма, волосся.

Не маючи бажання більше вивчати тонкі риси зовнішності своєї надзвичайно чутливої натури, Келлет Вілкінсон миттєво захопив у свої, цілком забруднені синьо-чорною рідиною для письма, долоні помірну кількість холодної вологи і негайно занурив в обпікаюче єство її своє молоде обличчя — виконавши кілька таких, вищезгаданого роду, маніпуляцій, цей чоловік, ця людина або, якщо завгодно, цей філософ раптом відчув якесь, чудово відоме його єству раніше, надзвичайно болісне тремтіння у своїх, нині надзвичайно холодних, руках: саме в цю мить Келлет Вілкінсон повернувся до такого звичного для його розуму свідомого стану — разом із тим поверненням, до нього повернулися, немов невідомо де блукаючі птахи у свої рідні пенати, і його спогади. Спогади! Ті самі спогади, які в нинішню хвилину пробудили в його винятково чутливій душі незвичайно гучний крик: його вуста в ту мить не видали жодного звуку — Келлет Вілкінсон повернувся до дійсності! І що ж очікувало його в цій дійсності? Не що інше, крім як черговий міраж! У теперішні миті перед його очима квапливо пропливла нещодавня сцена, яка, в його розумінні, немовби трапилася незліченною кількістю століть раніше — то була сцена “незначної” сварки, що сталася 28 січня 1922 року між Келлетом Вілкінсоном та його коханою, Еммою Гілберт:

— Чи вжив ти якихось заходів для того, щоб змінити ситуацію, що склалася? Ні! Ні! І ще сто разів ні! Досить! Мені більше ні до чого твої виправдання! — з невимовним хвилюванням гучно промовила, нині одягнена в вбрання кольору швайнфуртської зелені, Емма Гілберт: ще секунда, і той самий чарівний букетик тигрових лілій, який безперервно випромінював, воістину, не більш і не менш, ніж божественний аромат, надзвичайно свавільно розпластався на цілком подряпаній, всілякого роду пересуваннями меблів у межах того приміщення, дерев’яній підлозі. Покинувши незвичайно ніжні долоні міс Гілберт, він із дивовижною блискавичністю розлетівся на кілька уламків: аж надто тонка нитка стримувала цей fascio[^3]. Але чи була такою ж мірою тонкою і та сама нитка, яка чомусь, а найвірніше за все, для чогось пов’язувала Келлета Вілкінсона та Емму Гілберт?