ГЛАВА 28. КОНСТИТУЦІЙНІ ПОПРАВКИ.

28 січня 1888 року.

“28 січня 1887 року Париж важко зітхнув — це був останній день свободи Марсового поля: того самого Марсового поля, яке, безумовно, для будь-якого справжнього француза, було аж ніяк не locus minoris resistentiae[^1], а місцем найбільшого опору — опору не тільки людському невігластву, а й людській безрозсудності! Важкий зітхання! Це все, на що був здатен сучасний Париж — той самий Париж, волею якого в цьому столітті блискавично руйнувалися колишні монархії і з не меншою ж блискавичністю створювалися нові: цим містом у цю мить цілком володіла виняткова втома — завдяки цьому століттю він аж ніяк не подорослішав, а невиправно постарів! Воістину! Це був не більш і не менш, ніж сивоволосий старий, у глибоких надрах душі якого все ще жевріло життя — уособленням цього життя була інтелектуальна інтелігенція! Саме вона нині найгучнішим чином виступала проти спорудження нового колоса — але чи можна зараховувати цей спосіб до низки дієвих?

“Новий колос!” — саме такі слова безперервно повторювалися, немов уроборос, у свідомості тієї самої людини, яка нині перебувала в надрах надзвичайно вишуканого білоликого ландо.

Новий колос! Його надзвичайно масивні ноги досконало відповідали тому самому століттю, яке він так чи інакше мав уособлювати — вік заліза, металургії і, що найважливіше… золота! Але чи стали від того його ноги більш стійкими, якщо порівнювати їх із ногами колоса, що мається на увазі, — Колоса Родоського? Безумовно, що ні! Бо їхнім фундаментом, втім, як і фундаментом вищезгаданого дива світу, є людська слабкість — людське марнославство! Але що є людське марнославство перед обличчям природи або ж і зовсім самого Бога? Тільки лише те, що й залишається після руйнування того чи іншого колоса — ніщо!

— Париж уже ніколи не буде колишнім! У серце Франції, а відповідно і в серце Парижа, найбезпощаднішим чином встромили не більш і не менш, ніж винятково гострий сталевий гладіус — відтепер його доля… тільки лише кровоточити! — подумки промовив тридцятирічний Клод Лажуа і одразу ж, негайно, перевів свій млосний погляд із фацетного скла на надзвичайно чарівну жінку двадцяти двох років, яка була не тільки його коханою, а й, що важливо, його дружиною — Яка ж вона чарівна! Яке ж ніжне її волосся — ніжне, неначе аравійські шовки! Яка ж біла її шкіра — біла, неначе найчистіше молоко!..

Раптом його свідомість припинила створювати подібні думки — його спонукав до цього надзвичайно гострий, а тому надзвичайно пронизливий, переляк: переляк, який був пов’язаний аж ніяк не з теперішнім і аж ніяк не з минулим, а з найближчим майбутнім — дивлячись на свою чарівну дружину, в його розумі виникла незліченна кількість думок про власних дітей, а, якщо бути точнішим, про те, що їх не тільки очікує, а й може очікувати.

— Що це буде за епоха? Що це буде за життя? — меланхолійно розмірковував зі своїм alter ego[^2] Клод Лажуа — Епоха мертвої та безчуттєвої сталі? Якою ж вона буде? Холодною, немов уже виготовлена сталь? А може безперервно палаючою, немов пекло — часом, коли ця сталь буде загартовуватися?.. Ах! Сталеве чудовисько! Воно зуміло не тільки підсумувати наше століття, а й явити нам нову таємницю — яким же буде вік майбутній? Чи буде він часом точно виміряних форм і дій — епохою, де все людське блукатиме серед меж цього підмісячного світу, немов Агасфер? Чи зуміє здолати безчуттєва сталь природні пориви і прагнення природи? Чи зуміє та сталь одягнути у гамівну сорочку красу і чарівність всесвітньої природи? Чи зуміє Париж не стати Новим Вавилоном? “Я поставив сітки для тебе, і ти спійманий, Вавилоне, не передбачаючи того[^3]…” — чітко продекламувавши цей уривок із роману, Гастон Дюкетт, чимало відомий в окрузі видавець, подібно до Парижа у вищезгаданому тексті, важко зітхнув — Бачите, пане Марно, ці, чудово відомі Вашому розуму слова… слова, які я прочитав Вам щойно… не всім можуть припасти до вподоби… Я сподіваюся, Ви мене розумієте?.. Чи розумієте Ви те, що я хочу Вам нині донести? “Винятково гострий гладіус у серці Парижа”! Осмисліть ці слова! Після того, як Ви їх осмислите… прошу Вас, усвідомте ж їхню двозначність! Ваш герой… він занадто високої думки про себе… і занадто низької — про оточуючих! Хто він, щоб судити про те, що йому незбагненно? Він розмірковує про ті самі матерії і субстанції, площа яких недосліджена його розумом! Він — не більш і не менш, ніж дилетант! Чи бажаєте Ви серед рядків свого роману звеличувати невігластво? Ні! Я не допущу цього! Вам слід змінити погляд Вашого героя на теперішній стан речей — він повинен високо оцінити створення цієї вежі… оцінити його, як рух освіченого людства на шляху до ще більшого одкровення… одкровення не тільки наукового. Ви мене розумієте?

— Але як я можу змінити погляд і думки того, хто підпорядкований тільки лише своєму єству? Із втратою свободи думки і свободи волі, він втратить його, а відповідно і загине! Він не може бути непослідовним у своїх думках, словах, почуттях і вчинках! Усвідомте ж! Зведення вежі противне його єству, а відповідно і його не тільки духовній, а й розумовій конституції!

— Тоді Вам не залишається нічого іншого, крім як внести поправки в його конституцію! Або, можливо, здійснити це неможливо без всенародного референдуму… або ж плебісциту? — уїдливо промовив Гастон Дюкетт.

Почувши ці слова, пан Марно непорушно й остаточно переконався в тому, що видавці ніколи не належали і ніколи не належатимуть до числа творчих діячів.

— Клод Лажуа не може бути непослідовним! Вже краще б йому й зовсім не народжуватися в цьому світі!