ГЛАВА 27. ДВА ВИБУХИ.

27 січня 1983 року.

“Люба Ефагрет!

Сьогодні був непростий день, але ще більш тяжкі дні чекають на нас попереду! Попереду… однак, чи є у нас щось попереду, коли ми перебуваємо посеред безжального і нещадного пекла війни? Навіщо ми тут — в ім’я блага чи в ім’я зла? Хто ми — благодійники чи вбивці? На ці питання нездатна дати відповідь навіть сама війна! Стрімко спалахнувши, немов лісова пожежа, вона, часом, стає нестримною, хаотичною і нещадною — вона стає подібною до стихії… ні, вона і є стихія… стихія смерті! Хіба здатні ті чи інші людські задуми подолати або ж приборкати її пориви? Ні! Доктрини, стратегії, тактики, накази — все це ніщо, якщо воно не до вподоби війні… не до вподоби тій самій війні, чиє безумство породжене безрозсудною доктриною тоталітаризму, що дедалі частіше кульгає!

І тим не менше… я тут! А тому, подібно до всіх тих, хто переступає межі війни, все далі й далі заглиблюючись у її безодні, я зобов’язаний, я мушу, а точніше, я змушений підносити їй певні приношення, найважливішими з яких є не тільки мої думки та почуття, а й, що надзвичайно суттєво, час! Так, війна любить всілякого роду приношення, однак ще більше вона любить підносити дари: чи то досвід, нечутливість, байдужість, усвідомлення цінності життя, безумство чи ж… смерть!

Моя мила Еффі! Війна… війна — це не більш і не менш, ніж надзвичайно в’язке болото, а в болоті, як тобі це чудово відомо, через рід твоєї діяльності, нерідко знаходять для себе притулок всілякого роду плазуни: якщо ж чутливій і розважливій людині противне таке життя, то єству ж плазуна воно до вподоби, бо створює для нього область комфорту — місце, де можна відшукати не тільки їжу і надійний притулок, а й чималу вигоду! Вони харчуються війною — вони нею живуть!.. Війна — це хаос… а тому тут, серед її меж, нерідко навіть найбільш закоренілі невігласи, злочинці та невдахи вмить, безпричинно, а часто навіть і за найганебніші дії, урочисто отримують не тільки найпочесніші ордени, а й, що важливо, надзвичайно відповідальні, а тому й незвичайно серйозні, чини.

Війна — це безумство... а тому тут, серед її меж, моя дорога Еффі, найголовніше… це аж ніяк не отримати лавровий вінок… це аж ніяк не вижити, але… але найголовніше… це залишитися людиною, якщо такою та чи інша істота взагалі була! Іншої ж мети, якщо війну неможливо зупинити або ж якщо вона неминуча, в серці учасника війни бути не повинно — її виправдають навіть найбезрозсудніші засоби і способи… засоби і способи її досягнення! Чому це так? Бачиш, мила, війни мають, подібно до всього живого, властивість не тільки народжуватися, а й завершуватися — після закінчення тих чи інших воєн, ті чи інші народи знову, немовби нічого й не було, стають доброзичливими по відношенню одне до одного: після закінчення незначної кількості часу, спогади про ці війни можна знайти тільки серед сторінок всілякого роду підручників, трактатів і праць — назви цих воєн, завдяки цим підручникам, трактатам і працям, усім чудово відомі, але чи відомі імена всіх тих, чиїм останнім притулком стали простори цієї війни? Назви воєн запам’ятовуються назавжди, імена ж тих, хто загинув — миттєво віддаються забуттю! Немовби їх ніколи не існувало! Безрозсудні походи Олександра, Чингісхана, Річарда — хіба пам’ятають сторінки історії імена тих, хто увічнив ці імена… тих, хто увічнив ці війни… тих, хто був засобом досягнення якихось, невідомих їм, цілей?

Цілей! Скільки, скільки ж із них, передчасно померлих, здатні були здійснити не більш і не менш, ніж винятково велике? Мислителі, філософи, письменники, музиканти, художники, архітектори, математики — скільки ж із тих, усвідомлено обдурених, а тому й мимоволі загиблих, людей здатні були стати всіма тими, хто перерахований вище? Скільки ж вони здатні були створити або ж здійснити? Із втратою цих людей, ми втратили частину нашої культури, частину нашої науки, частину нашого сприятливого і благополучного життя! І що ж? Що ж далі? Ах, мила Еффі… тільки зараз, тільки зараз, безперервно, під впливом нічим і ніяк нездоланного почуття, створюючи ці рядки, я усвідомив, цілком осягнув, що серед меж війни не буває героїв, як не буває серед її меж і лиходіїв — на війні є тільки вбиті та поранені! Живих на війні немає! Війна або вбиває людину, або ж її так чи інакше ранить: завдає не тільки фізичних, а й душевних, моральних, психологічних каліцтв! Війна! Ні, серед її меж ми, солдати, аж ніяк не вбиваємо, аж ніяк не ранимо і аж ніяк не даруємо пощади — на війні ми виконуємо накази! Але… чи більший солдат, ніж людина? Ах! Мила Еффі, як же складно тут не втратити самого себе, свою справжню сутність, своє виняткове єство! Як же складно, щоденно одягаючись в одноманітне вбрання, залишатися самобутньою і розважливою людиною! Як же складно, перебуваючи тут, серед меж війни, думати про щось хороше, про щось прекрасне… про тебе! Так, саме! Тут немає часу думати про обробіток свого фертильного саду і своїх благодатних полів — тут ми створюємо мінні поля… тут ми руйнуємо чиїсь, уже оброблені, фертильні та благодатні поля і сади! Навіщо ми так чинимо? Це вище нашої волі, нашої свідомості і нашого розуму! Немає тут часу і для кохання! Якщо ж тут, на війні, думати про кохання — тут не прожити жодного дня! Кохання! Мила Еффі! Хіба є тут місце і час для кохання?

Ще вчора, підтримуючи на своїх руках смертельно поранену плоть одного з моїх бойових побратимів, я мимоволі згадав про ті самі миттєвості, коли в моїх руках був наш новонароджений син! Знаєш… війна нерідко породжує аналогії. У моїх руках побувало не тільки життя, а й, уже, смерть! Так, споглядаючи останні хвилини життя свого бойового побратима, і, що важливо, в той самий час цілком піддавшись хаотичному потоку своєї свідомості, я раптом уявив, ніби в моїх руках у ті миті перебував мій смертельно поранений син… А скільки ж тут, серед меж війни, є батьків, синів і онуків?.. Мила Еффі! Навіщо мені ця війна? “Що я для неї? Що вона для мене?” — говорю я разом із шекспірівським принцом і ридаю.