ГЛАВА 25. ТРЕТІЙ ХРАМ.

25 січня 1890 року.

Двадцятип’ятирічний чорний ковбой, одягнений у відповідний його теперішньому роду занять одяг, із незвичайним переконанням, безупинно, відтворював на суттєво зіжмаканому, через минулий дощ, темноликому пергаменті досить своєрідну низку слів, яка, своєю чергою, була не чим іншим, як вельми своєрідною низкою його потаємних думок: нині він міг міркувати — він був сам… сам, під не більш і не менш, як значною покровою широколистого платана. Затишно розташувавшись біля його пірамідальної крони, він, здавалося б, перебував у зовсім іншому світі — у тому самому світі, який колись створив і, що важливо, безперервно продовжував творити, його винятково живий розум.

Необхідно зазначити, що сьогодні він був ще більш живим — саме сьогодні він вперше ознайомився з ідеями Тімоті Томаса Форчуна: саме за допомогою цих відомих ідей цього, і справді, неабиякої людини, немов на такому наріжному камені, в його розумі виникла незліченна кількість думок, які вищезгаданий двадцятип’ятирічний чорний ковбой так стрімко, часом то викреслюючи, то по кілька разів зображуючи, виливав або, якщо завгодно, висікав, немов первісна людина іскру, на раніше згаданій матовій мулатності цього пергаменту. Проте, не можна не визнати й того, що здебільшого ці думки, і справді, повною мірою були незбагненні, в силу їхньої хаотичності та безпідставності, для розуму цього сучасного служителя культу Нептуна, але, так чи інакше, він діяв — його рука безперервно зводила проникливі рядки, його розум палав: він був натхненний, він був рішучий — він безупинно бажав самовиражатися, а відповідно і безупинно пізнавати не тільки лише самого себе, а й людську природу, а й природу цього, підмісячного, світу. Так, саме небезцікаві думки Тімоті Томаса Форчуна дозволили йому створити перше слово на цьому мулатному пергаменті… однак же, аж ніяк не вони змусили його накреслити останнє слово, висловити останню думку, серед меж цієї сукупності химерних атомів — його спонукали до цього вельми грубі слова, а відповідно і вельми грубі думки, того самого, надзвичайно скупого, власника ферми, де він зараз не тільки лише працював, а й мешкав. Не без допомоги красномовних слів і, що важливо, красномовних дій вигнавши з-під покрови широколистого платана цього двадцятип’ятирічного ковбоя, раніше згаданий, відносно літній, власник надзвичайно заможної ферми, що нині перебував верхи на винятково статному вороному скакуні, вмить розрізнив, що той «нероба і гультяй», який блискавично віддалився зі свого колишнього місцезнаходження, мимоволі залишив по собі якийсь слід, яким був той, цілком списаний гачкуватим, а тому абсолютно незбагненним, почерком мулатний пергамент. Стрімко наблизившись до того місця, на думку вищезгаданого фермера, злочину, він негайно підняв у свої руки цю, формально визначену, сукупність думок, яка була зображена таким чином:

“Для того, щоб розмірковувати про що-небудь, людина, перш за все, потребує свободи — ні, не свободи волі, але… свободи розуму!.. але свободи думки!.. Нині ж я безупинно поглинаю її плоди — плоди цієї свободи: вона чудова, вона чиста, вона пробуджує мене творити… творити щось велике!

Я був народжений серед народу,
Який здавна славиться ціною,
На той товар, що є свобода,
На той товар, що є спокій!
Та чи від того я свобідний,
Що серед вільних я народжений?
Та чи від того я спокійний,
Що серед спокійних приречений —
Спокійних волею — блукати?
Який мій скот — такий і я…
Як складно в тому зізнаватись,
Та правда — не завжди… нічия!
Бажаючи багато бачити,
Бажаючи багато зріти,
Я усвідомив, що знесиліти
Зараз — терпіти, терпіти, терпіти!
Терпіти… умови свободи,
Що владою були народжені —
Не владою світу, владою роду —
Задовго до цього місяця.
Терпіти… в кінці й в епілозі,
Терпіти… всюди й завжди!
Тепер вільні ми… але безногі —
Навіщо ж воля нам тоді?
Навіщо вона, якщо не піднятися?
Навіщо вона, якщо не піти?
Щоб Агасфером вік вважатися,
Серед просторів сивої землі?..
Землі… землі, де правлять сім’ї,
Та не завжди — гідний розум!
Одним — потьма, іншим — навчання,
Одним — спокій, іншим же — шум…
Одним — одне, іншим — інше,
Таким чи створений цей світ?..
Той самий світ, де все — живе,
Кому свобода є кумир!..
Той самий світ, де не соромитись,
Смакувати з одного струмка,
Найчистішої чарівності водицю,
З гордовитим яструбом змія!
Той самий світ, де яструб гордий,
Не чужий життю в тому лісі,
Де мешкає вовк голодний,
З бажанням збризнути багрянцю,
Що протікає в жилах птиці.
Той самий світ, де похмурий вовк,
Не чужий бувати над низкою,
Тих самих крихт, хто згложе плоть,
Що шерстю сірою обростала.
Така доля всьому і всім!
І як би іншого не бажали —
Не змінити природи тим,
Хто силою влади володіє!
Поглянути хоча б на… платан:
В передзим’ї листя опадає —
Чи втримають колір його чи стан?
Чи втримає життя його проформа?
Чи втримає життя його забарвлення?
Якщо ми помремо всі — це догма —
Тоді до чого поділ рас?
Якщо смертні всі, до чого поділ?
Поділу немає — ми всі рівні!
Але як впровадити таку думку,
В уми величезної країни,
Щоб життя зберегти і… просвіту?
На жаль… Ех! Нині все не так!
Інший нині розподіл:
Я спину гну за чвертак,
У ту саму годину, коли білявий,
Здійснивши не більше, ніж я,
Знайшов півсотні повновагих…
І прокляв сутність буття!
Маючи притулок, дружину і їжу,
Він незадоволений, право, всім,
А більше всього — житлом,
Де я живу, дихаю і їм!
Та хіба вибір мені підвладний?
Та хіба він підвладний був?
Чи я до народження був причетний?
Чи я власник усіх доль?
На те… всьому веління року!
Я не можу йти війною,
Проти небес, проти пророка,
За те, що вибір був інший,
Ніж те бажається безумним,
Ніж те бажається дурням!..”