ГЛАВА 24. МЕРТВИЙ ПОПІЛ.

24 січня 1943 року.

Квапливо притулившись своїм лівим, надзвичайно м’язистим, плечем до мертвотно-тьмяної, свинцевої стіни, Аксель Фідлер із невимовним задоволенням витяг із вельми обмежених надр однієї з кишень свого похмурого обладунку довгу білосніжну сигарету. Блискавично презентувавши надзвичайно їдкий, для будь-якої некурця, але не для завзятого курця, аромат своєму винятково чуйному нюху, цей, відносно юний, чоловік відчув, по-справжньому, найщиріше щастя: він був молодий, у його вустах була сигарета, у його руках була влада… він кохав! Щастя! У його душі нині воно було миттєвим, мимолітним — немов його і зовсім ніколи не було: у його душі нині воно дорівнювало довжині сигарети, що була в устах цього чоловіка, — після себе ж воно залишило в його душі подібний слід! Цим слідом був мертвий попіл.

Але що ж це були за миттєвості? Чому ж Аксель Фідлер відчував щастя? Через те, що в його устах нині була білосніжна, безперервно тліюча, сигарета? Або ж, можливо, тому, що в його розумі були схожі білосніжні, однак же, подібно до сигарети, безперервно тліючі, думки — думки, які тліли із суворою безповоротністю, тим самим дедалі швидше наближаючи цю людину до туманної, не через вплив сигаретного диму, дійсності? Хай там як — це не мало значення. Він був щасливий — подібного почуття він не відчує більше ніколи: воно могло бути схожим на це, але таким самим — ніколи. І причиною тому аж ніяк не суб’єктивні обставини — саме об’єктивні обставини не дозволяють людині вступати в одне й те саме море, в одну й ту саму річку, в одне й те саме озеро двічі.

Він був щасливий. Він роздумував. Сизий від сигаретного диму, що безупинно прямував угору, здавалося б, відносив у цю височінь і всі думки цього молодого чоловіка — нині він був далеко від дійсності, нині він був далеко від справжніх людських мук.

“Я кохаю її, щиро кохаю її, хай і усвідомлюю, хай і прекрасно усвідомлюю, що не повинен кохати її, але… не кохати її я не можу, бо цьому противиться моє серце — мій же розум… зрадник! Я не повинен її кохати, але… але я її кохаю! І це робить мене щасливим! І це робить мене, тієї ж самої миті, нещасним, бо неможливо бути щасливим тоді, коли ти йдеш або ж проти веління свого розуму, або ж проти веління свого серця! Вона... вона надзвичайно чарівна, але її батько — надзвичайно жорстокий! Вона — велична! Її ж батько, незважаючи на своє високе становище, — ниций. Вона біля мене в майбутньому — це не може не тішити моє серце. Вона біля мене в майбутньому — це не може не засмучувати мій розум. Я… я кохаю її! Ці почуття безпосередньо підносять мою істоту на вершину світу — вони палають яскравіше за Олександрійський маяк... але нині… їхнє відкрите представлення цьому підмісячному світу сковує мій сірий, безжальний обладунок.

Я відчуваю, що нині я надзвичайно чутливий — надзвичайно чутливий, немов коханець із роману Жан-Жака Руссо… однак же коханець, який одягнений аж ніяк не в пасторальні, а тому вільні, шати, але… у темний, металевий, нечутливий кітель польового забарвлення. Я кохаю її! Кохаю її настільки, що мої вуста жадають безперервно про це кричати: якщо вони вимовлять про моє кохання хоч єдине слово — мені кінець! Такі вже нині часи! Нині про кохання, так само як і про свободу, не можна говорити… а тим паче — говорити вголос! Але… але я кохаю її! Кохаю її тією ж мірою, якою і ненавиджу її батька!

Я кохаю… кохаю! Ах! Кохана, як багато я хочу тобі розповісти — як мало я можу тобі висловити… висловити тільки лише у своїй свідомості: громадська думка, яка нині є думкою всенародною, вседержавною, не дозволяє мені, як би я того не хотів, чинити інакше. Я кохаю тебе! Кохаю, хоч і безперервно відчуваю, ніби часом я чиню… якщо не проти свого розуму, то, що важливо, проти своєї волі! Але… зате я живий! Хай моя істота і нездатна нині відкрито кохати, зате вона все ще жива! Хай… і хай, часом, я зневажаю себе за стриманість… але тому є і своя нагорода — щоранку я прокидаюся в теплому, м’якому, затишному ліжку… хоч і без тебе! Хай… хай я не можу бути поруч із тобою фізично, але подумки… ти завжди зі мною, бо ти, перебуваючи в моїх думках, перебуваєш і в мені! Я живий! Живий! А, відповідно, і можу мислити про тебе! Саме це і живить мої, безустанно виснажувані, сили — саме це і пригнічує мою… найвиняткової властивості… огиду до життя!

З цієї причини… ні, я не герой у своїх очах… я і зовсім не бажаю таким бути в чиїх би то не було очах… бо у всіх героїв одна доля!.. я буду таким, яким того вимагає суспільство… а вірніше його благо: я довіряю своїй державі тією ж мірою, якою довіряю і тобі… Я чудово усвідомлюю, з кожним днем усе більше і більше усвідомлюю… що держава — моє кохання, ти ж — моя загибель… І все це завдяки тобі… все це завдяки твоєму батькові!

Ти… саме тому, що я хочу бути з тобою… я тут. Саме тому, що я хочу бути з тобою… я змушений придбати своєю службою у твого батька публічну згоду — публічну згоду на право кохати… і бути коханим! Так… саме так я опинився на війні — на війні не тільки лише почуттів, а й на війні поглядів, позицій, думок, упереджень і, що важливо, на війні забобонів! Війна… вдихаючи незліченну кількість днів війни… я… повір же мені, кохана… бачив чимало жертв… перешкод і завад — я вмирав рівно стільки разів, скільки бачив перед своїми очима смертей: так я і став живим мерцем… але ти… якби не ти… Незважаючи на те, що я часом підкоряюся… я ніколи не поступаюся — навіть із того, що я здійснюю… примусово… я завжди витягую для себе вигоду: так чи інакше… принаймні… я набуваю досвіду… а це вже… не тільки лише чимало, а й, що важливо, непогано!

Я кохаю тебе, щиро кохаю! Саме тому я нині перебуваю серед убивць — саме тому я перш став одним із убивць. О, що ж це за люди! Один їхній образ… мене жахає!.. одні їхні слова — це вістря жала!.. їхні дії — пекло!.. але… але через те, що я кохаю тебе… кохаю до нестями… мій образ не кращий за їхній образ, мої слова не кращі за їхні слова, мої дії не кращі за їхні дії. Їхній жалячий сміх безперестанку терзає мене: моя душа ридає, тіло ж — змушене разом із ними сміятися! І що ж, що ж тому виною? Твоє кохання… моє кохання… ненависть твого батька… моя ненависть! Ти змінюєш мене — ти змушуєш мене бути саме таким: я змушений здійснювати те, що противно природі мого єства… я змушений відкрито цьому радіти, інакше… інакше мене чекає загибель — загибель фізична! Але хіба… кращу долю ти приготувала мені? Уникаючи загибелі фізичної, я дедалі швидше наближаю загибель духовну! Я… вважав би нині… що помер духовно… але нині щось ще сяє в мені — щось, що перебуває на вершині гостролицього стрімчака: до неї не підібратися ніколи… ніколи в житті фізичному, тілесному, земному! У моїй душі нині панують два, абсолютно суперечливих одне одному, божевільних почуття: життя моєї душі безперестанку живиться незламним коханням до тебе… з не меншою ж безперестанністю вона руйнується — руйнується тими самими терзаннями, які є найбезпосереднішими наслідками мого кохання до тебе… Моє кохання вдихає в моє тіло життя — воно ж із нього його і видихає. Але… але органи дихання зношуються — у них залишається суттєвий осад: він стрімко вкорочує моє життя — такі почуття не минають безслідно!