ГЛАВА 22. ПОТЯГ СПОГАДІВ.

22 січня 1915 року.

Той самий чоловік, який нині перебував на металевому даху потяга, що стрімко мчав, поруч, і справді, значної кількості людей, з ніяк і нічим невловимою тривогою блискавично вхопився за плечі сивоволосого чоловіка, що розташовувався попереду нього – через єдину мить він мимоволі відчув, як вищезгаданий чоловік здригнувся, проте, необхідно визнати, що те здригання аж ніяк не стало причиною пробудження надзвичайно хвилюючого тремтіння: воно було швидкоплинним, немов подих, немов погляд незнайомця, немов кохання п'ятнадцятирічного хлопчиська – воно було швидкоплинним тому, що не було незнайомим. Той самий чоловік! Він чудово усвідомлював, що якщо в його єства не буде надійної опори, то життя того перебуватиме у відносній небезпеці або, якщо завгодно, у відносній безпеці. Але чи думав він у ті миті про безпеку того самого єства, яке нині служило йому, тією чи іншою мірою, надійною опорою? Життя його опори не значило для нього нічого – власне ж життя було для нього всім. У тому самому випадку, якщо його опора зазнала суттєвої небезпеки, він анітрохи не роздумуючи відпустив би її, щоб тим самим зберегти власне життя. Таким він був людиною. Навіщо ж він ухопився за сивоволосого чоловіка? Це було невідомо нікому, крім його єства. Що рухало потягом, щоб він стрімко мчав уперед? Це було чудово відомо всім, за винятком… його єства! Куди він мчав? Йому було невідомо. Звідки він почав шлях? Цей факт був йому також невідомий. Він безупинно мчав – саме в цьому русі й полягало все його життя: лінія, яка не володіла точкою А, як і не володіла точкою Б – це був замкнутий уроборос. Таким він був людиною. Йому завжди подобалося осягати все візуальним, споглядальним способом – він чинив так завжди, коли інакше йому не було підвладне чинити. Цим він займався й зараз – осягав усе, тобто природу, візуальним, споглядальним способом. Перед його очима наразі пропливали надзвичайно миловидні гірські ланцюги, винятковий у своїй принаді вулкан Коліма, а також численні параболоподібні пагорби. Але що для нього були всі ці гірські ланцюги, вулкан Коліма й параболоподібні пагорби без мешканців природи? Ніщо. З неописною цікавістю вивчаючи надзвичайно вишукані пейзажі природи, він, тієї ж самої години, з не меншою ж цікавістю вивчав і неприручених, напівдиких тварин – наразі відносно осягаючи справжню сутність тих неприручених, напівдиких тварин, він мимоволі згадував і про ту саму тварину, яку йому колись вдалося приручити: він мимоволі згадував про свого вірного, але вже покійного, пса – про Елпіра. Елпір! Спогади про нього надзвичайно яскраво сяяли в пам'яті того чоловіка – вони сяяли, незважаючи на хаотично гучні розмови всіх тих, хто перебував поблизу того. Його спогади були занадто сильні. Його думки були занадто вільні. Його розум був занадто міцний. Він умів бути один, перебуваючи в галасливому товаристві – з не меншим же успіхом він умів і створювати в самому собі галасливе, але аж ніяк не безрозсудне, товариство, коли перебував на самоті. Таким він був людиною. Таким він виховував і свого вірного, прирученого, пса. Елпір! Що це був за пес! Під час полювання він завжди, незмінно завжди, з неописною самовідданістю доставляв своєму господареві тіла надзвичайно важких бурокрилих чалалак – після полювання ж… він завжди, незмінно завжди, слід визнати, що не без волі свого пана, здобував тільки лише кілька крихітних кісток. Так чи інакше, необхідно зазначити, що подібного роду нагороди жодним чином не впливали на якість і на кількість виконуваних тим псом обов'язків – обов'язків, які були пов'язані не тільки лише з полюванням для свого пана, а й охороною того. Він любив полювання, а відповідно й любив примножувати добробут свого пана – він любив полювання тому, що вмів полювати. Полювання – саме воно було його покликанням, саме воно було його життям. Його ж господар не меншою мірою любив полювання – він любив полювання тому, що під час того здобував напрочуд важкі плоди. Ні, якщо так, то він, безумовно, любив не полювання, але його наслідки – Елпір же любив процес: той самий процес, після якого той пес був такою ж мірою задоволений, як і його господар – господар був ситий фізично, а він був ситий не тільки лише духовно, а й, що не менш важливо, інтелектуально. Проте, незважаючи на те, що його господар здобував більшу частину здобичі, а вірніше, фактично всю, він анітрохи не відчував почуття несправедливості – він тільки лише відчував якусь неповноту свого задоволення: в його розумі завжди існувала думка, ніби він і його господар завжди повинні ділити здобуту здобич порівну – це були тільки лише його думки. Думки, до яких його господар був би байдужий навіть тоді, коли він міг би їх розрізняти, а відповідно й слухати їх. Таким було його мислення – мислення Елпіра. Чи здатний він був осягнути те, що його господареві потрібно було нагодувати цією здобиччю не тільки лише всю свою сім'ю, а й своїх добрих друзів, а також, що не менш важливо, і своїх ненаситних компаньйонів? Безумовно, ні. Здобуваючи кістки, йому слід було б відчувати радість, він же був злегка обурений, а легке обурення, як відомо, є наріжним каменем обурення колосального. Однак же, незважаючи на всі, суттєві й несуттєві, несправедливості, як іменував той пес усе те, що було противне не тільки лише його природі, а й його намірам, він щиро любив свого господаря – він був йому щиро вдячний не тільки лише за надану їжу й притулок, а й за всі ті знання і всі ті почуття, які він йому в той чи інший час дарував.