ГЛАВА 21. ЗГУБНА ПРИСТРАСТЬ.

21 січня 1908 року.

– Мій добрий Френку, чи чули Ви нині щось про те… нібито нашим чарівним дамам заборонили курити в громадських місцях? Та й ще хто заборонив… людина, яка є найбільш яскравим і, що не менш важливо, найбільш завзятим шанувальником принади раніше згаданих представниць лукавої статі! Маленький Тім! Нещасний маленький Тім!

– Відтоді, коли мені визначили… одинадцятигодинний робочий день… любий Мейсоне… я вже більше нічого не чую… та й… чого вже приховувати!.. і зовсім не бажаю чути! Моє сімейне життя прирекло мене на безпробудну працю… а моя безпробудна праця, своєю чергою, прирекла мене на сімейне життя! Прекрасно, коли щодня вдома на тебе чекає жінка – набагато гірше, коли щодня її потрібно шукати! – з неописним сумом промовив надзвичайно знесилений Френк.

– Дивовижно! Нічого більш… цікавого!.. я й не очікував від нашого нинішнього уряду! – раптово втрутився в розмову двох, вищезгаданих, робітників ще один представник того суспільного класу – Якщо необхідно відволікти суспільну увагу від однієї проблеми, треба привернути її до проблеми іншої… або, що ще більш захоплююче!.. треба створити нову проблему!

– Не дурій, Джиме! Те постановлення стане причиною… тієї чи іншої якості!.. поповнення муніципального бюджету, бо що може… краще за штрафи й податки!.. поповнити муніципальний бюджет?

– Те постановлення скоріше стане причиною поповнення… кишенькових, індивідуальних бюджетів! Та й до того ж, Джеку, чому саме… заборонні, а не дозвільні, норми суттєво поповнюють ті чи інші бюджети?

– Можливо тому, Джиме, що вони для цього й створюються? Моральні й правові аспекти… що є, нібито, наріжною складовою тих норм!.. згадуються цими засновниками формально закріплених правил суспільної поведінки тільки лише тому, що це дозволяє їм мати вигляд у очах суспільства благодійників… а відповідно… якщо вони є в очах суспільства благодійниками… саме вони будуть законно обраними розпорядниками раніше згаданого роду грошових коштів.

– З подібного роду пихою… недалеко й до заснування податку на життя! Нібито я бажав народжуватися! Нібито я бажаю тут жити! – запально промовив тридцятирічний робітник того заводу Самуїл Картер.

– Ох вже ці законодавці! Нерідко, в ім'я спокою та благоденства, вони приставляють до людського розуму і, що найбільш болісно, до людського серця важкий металевий револьвер… ось так і зараз!

– Револьвер? Що за дурниця, Льюїсе? Гей, Мейсоне! Можливо… нам і зовсім не слід звертати… ні найменшого грана уваги… на ці божевільні постанови?

– Безумовно, не слід, – весело промовив Джек – ти ж не є жінкою, а відповідно й не є суб'єктом того самого правила поведінки, яке було для чогось нинішнім урядом засноване!

– Дорогий Льюїсе! Неможливо не звертати уваги на те, що настільки стрімко не тільки лише змінюється, а й, що не менш важливо, настільки стрімко виникає! – меланхолійно промовив Френсіс Мейсон і одразу ж продовжив здійснювати ту саму працю, за яку він вже чимало років здобував не тільки лише незмінну плату, а й, необхідно зазначити, незмінну подяку.

– Життя… Що є життя? – важко зітхнувши промовив Фред Річмонд – Не більше й не менше, ніж дорога… не більше й не менше, ніж шлях! А усілякого роду Саллівани… чомусь, у нашому розумінні… і для чогось, у розумінні тих… розставляють на нашому шляху, на нашій дорозі… всілякої якості капкани… і хіба ми можемо… і хіба нам доступно… ці капкани долати? Вони розставляють ті капкани… нібито, в ім'я нашого блага… нібито, в ім'я нашої безпеки… але опиняємося в них чомусь, а вірніше для чогось, ми! Нам недоступна можливість у них не опинятися, якщо, звісно ж, ми не будемо перебувати на одному місці…

– Та й на тому ж місці ти не зумієш не потрапити в той чи інший капкан! – весело промовив вищезгаданий Джек.

– Згоден… яким би не був наш шлях… чи складається він із капканів Салліванів чи ж із чиїхось інших капканів… ми зобов'язані йти! Іти й розчищати цей шлях – розчищати для… й в ім'я нащадків!

– Це правильно, Джиме, але капканів надто вже багато – та й до того ж, вони не зменшуються… але, що не менш важливо, їхня низка поповнюється щодня! У найближчому майбутньому наш шлях і зовсім цілком складатиметься тільки лише з капканів, а відповідно тільки лише з болю й мук!

– Тоді… нам слід навчитися правильно вступати в ці капкани! – натхненно випалив, немов із фальконета, зі своїх вуст Френсіс Мейсон.

– Панове! Панове! Досить цих безрозсудних просторікувань! Не слід звинувачувати капкани там, де винна ваша власна необережність! Хіба та сама птаха, яка чомусь потрапила в сильця, має звинувачувати сильця? Чи ж вона має звинувачувати мисливця? Ні! Вона має звинувачувати в цьому тільки лише власну дурість, адже… адже в її розпорядженні весь світ, уся планета, а вона… а вона потрапляє саме в це місце!

– У чомусь Самуїл таки має рацію, але… але в чомусь, все ж таки, й ні! І тим не менш… почувши все те, що всі ви щойно промовивши, я можу сказати тільки лише одне: у цьому житті все, і справді, вельми нехитро – або ти молот, або ж ти ковадло… або ти Салліван, або ж ти те, по чому цей молот б'є!