ГЛАВА 18. СПРАВЖНЄ СВІТЛО.

18 січня 1788 року.

– Невже ми справді будемо першопоселенцями цього континенту? Ми – ті, хто з волі долі або, якщо завгодно, з власної волі, став жалюгідними й… надзвичайно зневажуваними людським суспільством, злочинцями! – ледь помітно, у ніяк і нічим не вимірному мороку, задовго до світанку, важко побрязкуючи важкими ланцюгами, хрипким голосом промовив якийсь дев'ятнадцятирічний юнак, чиїм ім'ям були такі слова: Джордж Банністер.

– Злочинцями? Те, що для одних – доброчесність, для інших – вада! Великобританія стверджує, ніби ми порушили її закони, але хіба, хіба, до цього, вона не порушила закони природи? Вона, зануривши нас у стан злиднів, мимоволі, а найімовірніше, навмисно змусила нас скоювати злочини… Хіба, хіба потрібно було б тобі, за твоїми ж власними розповідями, в ім'я свого існування, в ім'я свого життя, красти бавовняні панчохи, дитячий плащ, жіночу спідницю й лляну сукню якогось відомого квітневого дня 1784 року, якщо б ти жив… якщо ж не в достатку, то, безумовно, і не в нестатках?! – надзвичайно тремтячим голосом вимовив Томас Рестелл Краудер.

– Замовкни, юначе! Ти ще занадто молодий, щоб розмірковувати про майбутнє! – роздратовано прошипів Семюел Дей – Новий континент закликає нас до нового життя! Відрядивши нас у ці незвідані простори, Великобританія, тим самим, дарувала нам не тільки лише пощаду, а й, що не менш важливо, винятковий chance [1]… chance виправлення! Ти ж нині… чомусь твердиш про злочинців, а відповідно про злочини, а відповідно про минуле! Поглянь же навколо – на твоїй шиї немає мотузки…

– Проте ж мої руки в ланцюгах! – запально вигукнув Банністер.

– У молодості є дві найбільш значні проблеми: перша з них – небажання слухати міркування бувалих людей до кінця… друга ж – небажання розмірковувати! Тобі слід навчитися міркувати, дурню! А якщо ти не бажаєш розмірковувати – навчися слухати! Злочинці! Ти іменуєш нас злочинцями тоді, коли те найменування слід залишити в минулому! Хіба доречно було б іменувати Давида, царя Ізраїлю та Юдеї, беручи до уваги минуле того, пастухом? Безумовно, що ні! Так залиши ж, залиш же в минулому цю мітку, це позначення – по закінченні кількох годин на нас чекає нове життя: більше ти не приречений злодій, юначе…

– Але ще я і не поселенець! – важко піднявши ланцюги спалахнув юний Джордж.

– Ах! Яке ж, яке ж на нас чекає життя? Краще чи нинішнього чи ж… гірше? Нині ми прибули в незвідане, де нас найбільш гостинним чином зустрічає… неосяжна невідомість! Чи будемо ми жити багато чи ж ми будемо аскетами… – в силу об'єктивних факторів перервав свою надзвичайно меланхолійну промову Роберт Бейлс.

– Ні вже, я не маю наміру бути священиком там, де можлива повна, абсолютна свобода. Ми станемо… а якщо ви того не забажаєте, то тим стану я, один!.. новими адамами й, на найбільше щастя, серед нас буде чимало чарівних єв, які нині перебувають на борту “Леді Пенрін”… Цивілізація! Вона здатна дарувати нам тільки лише кайдани – свобода для нас можлива тільки лише поза цивілізацією… тільки лише там, де ми зможемо спорудити власну цивілізацію! Ми – ті, хто були руйнівниками у світі колишньому, серед меж Старого Світу… станемо творцями в теперішньому світі… у Справжньому Світлі!.. – з неописною грубістю перервав меланхолійні промови Роберта Бейлса Чарльз Джонсон, після чого, своєю чергою, його гучні слова, гучні слова останнього, були перервані, необхідно визнати, вельми гідним запитанням Томаса Келлі.

– Але в якому ж ми Світлі перебуваємо зараз, перебуваючи в кайданах?

– Кайдани?! – глузливо вигукнув Чарльз Джонсон – І це ти називаєш кайданами? Ці згустки тлінної матерії? Єдиними суттєвими кайданами для людського єства здатні бути тільки лише його думки… й не що інше! Поглянь же на свої руки! Поглянь же на ці ланцюги! Хіба в твоєму серці немає впевненості швидкого звільнення? Хіба невідомо те, що ти незабаром будеш звільнений? Саме з цієї причини ти й спрямований у ці місця – щоб бути звільненим! Вільний же ти завжди, безумовно, якщо чимось не скуті твої думки! Хіба в тобі немає впевненості…

– Нині я в ланцюгах, а тому… чи можу я бути впевненим хоч у чомусь? Якщо нині корабель піде на дно, чи врятує мене від загибелі моя впевненість у тому, що скоро я буду звільнений? – анітрохи не сумніваючись у своїх переконаннях промовив Томас Келлі.

– Первосвященики загинули, але церква – жива й вельми успішно існує. Ось так і ми, немов первосвященики… – ледь помітно вимовив Вільям Стенлі.

– Замовкніть! Замовкніть і… не позбавляйте моє єство сну! – люто заревів Джон Цезар – Позбавляючи моє єство сну, ви не тільки лише позбавляєте мене, в теперішній час підвладної мені, свободи, а й віддаляєте мене від свободи майбутньої, найближчої, насувається!

– Ну ж бо, не гарячкуй, Джоне! Нам і без того довелося тут несолодко… і ми, слід визнати, до цього вже суттєво звикли! Можливо, Джоне, це наша остання ніч у трюмі того злощасного й, тієї ж самої години, благополучного судна, а, відповідно, й у кайданах, а тому… не гнівайся на цього юнака й дозволь йому трохи розмірковувати: скористатися тим єдиним ковтком свободи, який, усе ще, перебуває в його розпорядженні… Невже, невже, Джоне, засуджені не мають законного, природного, а відповідно й виправданого права… присвятити останню ніч у в'язниці роздумам про майбутнє? – миролюбно промовив Ральф Тернер.