ГЛАВА 17. НАБУТЕ БЛАГО.

17 січня 1917 року.

– Можливо, “Лорд Джим” Джозефа Конрада? А можливо, “Тайпі” чи ж “Ому” Германа Мелвілла? – з неописною вкрадливістю промовив якийсь італійський книготорговець, чиї батьки деякий час раніше, у день святкування п'ятиріччя того тридцятирічного книготорговця, разом із вищезгаданим, квапливо перебралися з меж острова Сицилії в надра північноамериканського континенту.

– Джозеф Конрад? Герман Мелвілл? “Лорд Джим”? “Тайпі”? “Ому”? – з особливою зневагою промовив той самий чоловік, чий статок був подібний до відомого статку Томаса Уолсі, проте ж, на відміну від інших надзвичайно заможних панів, які чомусь проживали в той час, необхідні його розуму, але аж ніяк не його серцю, книги він завжди придбавав власноруч, але не за допомогою надзвичайно довгих рук вселиких посередників: слід зазначити, що усілякого роду дискусії з книготорговцями були невід'ємною ланкою подібного характеру придбань – Невже Ваш читацький смак цілком ґрунтується тільки лише на думці критиків, а відповідно й критики? Невже пересічне мислення тих є наріжним каменем Ваших міркувань, а відповідно й Ваших слів? Критика дурна, мій друже, а критики – справжні дурні! Вони безсоромно й цинічно, з надзвичайною несамовитістю, готові вихваляти твори Конрада, в тому числі й його “Лорда Джима”… вони, анітрохи не соромлячись, з винятковим запалом готові звеличувати найбільш пересічні твори Германа Мелвілла, а саме “Тайпі” й “Ому”… вони, з дивовижною зухвалістю, готові нестримно лестити всякому жалюгідному маранню паперу, яке чомусь створювали перо Джошуа Слокама, а також пензель Еміліо Сальгарі… готові чинити так у той самий час, коли найвидатніші твори, воістину, непересічної руки Фредеріка Маррієта перебувають, безумовно, завдяки тим критикам, у, й без того переповнених великим, водах безкрайньої Лети. Дурні! Воістину, Дурні! Я зневажаю, найщирішим чином зневажаю цих священиків від літератури – зневажаю їх у силу виняткової порочності тих, проте ж, необхідно визнати, що моя зневага до раніше згаданих аж ніяк не свідчить про мою зневагу до літератури, до мого Бога! Божевільні! До чого ж вони дурні, якщо так несамовито вихваляють пересічне й зневажають виняткове! “Корабель-привид” перебуває в забутті в той самий час, коли в кожній книжковій крамниці Америки, воістину, не більше й не менше, ніж гучно звучать найменування… “Лорд Джим”, “Тайпі”, “Ому”… Хіба це справедливо? Безумовно, що ні! І це не дивно! Суспільство воліє сліпо йти стежкою критики – вони відчувають надзвичайну симпатію до всього того, що легко осягається, а відповідно всього того, що так завзято звеличується критиками: саме з цієї причини Ви запропонували мені нині твори Мелвілла й Конрада… саме з цієї причини Ви не запропонували мені нині твори Маррієта! “Корабель-привид” – це один із найбільш значущих творів в історії, а також у житті, всієї мариністичної літератури… і дурним буде той, хто з цим судженням посперечається… а посперечатися з тим здатний тільки лише той, хто не прочитав його далі першого розділу… або ж прочитав усе, але нічого не зрозумів… але нічого не осягнув і не усвідомив: саме так народжується критика – її народжує нерозуміння, невігластво й дурість! Але до чого ж, до чого ж увесь цей монолог? Ви прагнете дізнатися? Я всього лише хотів сказати Вам, що критика звеличує посередність і зневажає геніальність! Але до чого Вам це? Я з'явився до Вас нині, щоб придбати щось непересічне, проте ж, цього разу, моїм придбанням буде аж ніяк не “Корабель-привид”.

– Тоді, можливо, Ви бажаєте придбати одну з тих самих праць, чиїм автором є Вальтер Скотт? Можливо “Квентін Дорвард”? – дбайливо передав вищезгадану книгу в дорогому фоліанті тому надзвичайно досвідченому покупцеві своїми викривленими, немов п'ять мавританських шабель, пальцями цей, усвідомлено єлейний, італійський книготорговець: нині ним рухало тільки лише одне бажання… і цим бажанням було прагнення продати, продати хоч щось.

– Якщо б на титульній сторінці, а також на фоліанті, цієї книги не красувалося б ім'я Вальтера Скотта – промовив той покупець, прийнявши у свої руки з рук книготорговця вищезгадану книгу – то всякий уважний читач, поза всякими сумнівами, стверджував би, анітрохи не вагаючись у доречності й у правдивості своїх слів, що та праця є творінням виняткового розуму Александра Дюма… правда… у певні миті стиль того… дійсно, дійсно!.. нагадує вишуканість стилю маркіза де Сада – той самий стиль, який навмисно використаний розумом того в “Таємній історії Ізабелли Баварської”. “Квентін Дорвард”! Про авторство Скотта в тому творі свідчить тільки лише невичерпна, а тому надзвичайно глибока, любов до Шотландії! Вальтер Скотт! Будучи ландскнехтом від історичної літератури, він мимоволі пробуджував і продовжує пробуджувати в серцях читачів не тільки лише неописувану повагу, а й страх… страх перед майбутнім!.. Вальтер Скотт! Якщо б я побажав дещо дізнатися про життя королів, то я швидше звернувся б до анекдотів сучасників цих королів, ніж до праць Вальтера Скотта… і, вже тим більше, ніж до праць Александра Дюма! Александр Дюма! Його неосяжна слава, безумовно, стала ключовою причиною його нещасть… і це не могло не позначитися на його творах! Скільки ж людей бажали, найбільш заздрісним чином бажали знайти славу Александра Дюма… але скільки ж, скільки ж бажали, найщирішим чином бажали досягти тих самих меж белетристичного Олімпу, на якому вельми затишно розташовувався винятковий геній того? Перших – незліченна кількість, других же – багато. Однак же, зізнаюся Вам, що нині я прибув сюди аж ніяк не для придбання творів Дюма і, вже тим більше, не для придбання творів Скотта – його праці мені чудово відомі: “Уеверлі”, “Роб Рой”, “Пуритани” – зав'язка цих творів ґрунтується на злочинах проти держави… а самі вони, ці твори, схожі один з іншим такою ж мірою, якою схожі один на одного брати Осбалдістони…