ГЛАВА 15. ТЯЖКА ДОЛЯ.

15 січня 1793 року.

“Граф засуджує на смерть графа,
Творячи відплату за тих,
Свобода чия, з-під кетонафа,
Здійснила щойно втечу…
Невже так скоро позабули,
Благодіяння без вад,
Що так погляди ви змінили?
Світ незмінний, нехай і старий!
Але я не граф – не прагну крові,
Хоч кров моя лилася струмком,
Коли щойно воліли волі,
Моїх творців рубали живцем,
Творці тих самих, що лукаво,
Бажають правду відстояти:
Та хіба їм властиве право –
За паплюження помсту віддати?
Але що дарує смерть мені їхня?
Але що дарує мені їхнє життя?
Не повернути сторінок прочитаних –
Перед нами нині білий аркуш…
Та чи буде він забруднений кров'ю?
Вердикт накреслить чи стилет,
Віддавши тіла панів вороння,
Чи створить його longuette[1]?
Чого бажаю – правди чи слави?
Чого мені потрібно в ту годину?
Промовивши так: я – частина оправи!
Промовивши ні: я – без прикрас –
Постану яскравим діамантом…
Перед думою вдумливою Кліо,
Хто, обезсмертивши фоліантом,
Мене змете на життя дно!
Незвісний рок чи слави тягар?
Доля мирська чи… вигнанець?!
Як вчинити? Як бути? О, час,
Де світ плекається війною!
Що краще є? З Буонарроті,
Собі дилему задаю:
Добро чи, що збиток зводить,
Чи зло чи, що противиться сірій?[2]
Відповідай же розуме – що мені робити?
Відповідай мені серце – як мені жити?
Я був народжений, щоб світ пізнати,
Як спостерігач, але таїти,
Мені не дозволило життя сили,
Покликавши світ цей змінювати:
І ось, напередодні могили,
Великий, хто народжений лише жати,
Чий рот великий, а рід подільний,
Позбавлених почестей колишніх,
Моєю волею судимий…
І волею сильною інших,
Хто походить із народу:
Нам довірено долею обрати,
Долю Європи, котра – нода[3],
Сім'ї єдиної, що є знать.
Досить слів! Відповідай мені! Хто я?
Що честь таку заслужив?
Але честь чи… чи мимовільно,
Я долю цю розділив?
Навіщо я тут? Ні, не в Конвенті!
Але в світі цьому, на землі!
Може, щоб тут, у моменті,
Явити покликання Яхве?
Що я Луї? І що мені Капет?
Не загориться в мені сльоза,
Коли “Заклання!” дряпати,
На сніжній білизні аркуша,
Моє перо почне завзято…
Не збудить у мені й сміх,
Прощення, що миролюбно,
Дарує світу більший гріх!
Однак же, аж ніяк не приховаю,
Що якщо моя доля,
Послужить загибелі іскрою,
Долі колишнього короля,
То я, на жаль, не буду щасливий…
Але й народ я не зраджу:
Я занадто довго був співчутливий –
Прийшла черга вже справам!
Батько мій був литим французом,
Прекрасно знав він ремесло,
Батько Людовика – тягарем,
Для тих, чий час розквітнув.
Батько мій був сердечний, м'який,
Батько Луї ж – королем.
Але хто ж нині більше жалюгідний?
Чи не той син, що був вождем?
Чи не той бог сьогодні скований,
Що був священним щойно?
Він був щойно розпещений –
Але де ж нині ці дні?
Дамоклів меч над ним підвішений,
Незрима волосина тримає смерть…
Але чи так я й сам безгрішний?
Не бачу в думках тих твердь…”

– Шарль-Франсуа Дюбуск! – раптово пролунало десь поблизу: саме цей вигук блискавично повернув того чоловіка в надра дійсності з того самого солодкого стану, який іменується людством процесом розмірковування.

[1] Longuette (франц.) – Лонгет (довга смуга паперу для голосування або оголошення вердикту).
[2] Якщо б цій людині вдалося ознайомитися з працями Освальда Шпенглера, а відповідно і мешкати значно пізніше свого теперішнього часу, то він, без найменших сумнівів, цієї години процитував би такі слова творця “Заходу Європи”: “Ніхто не має свободи вибору”. Не було її зараз і в цієї людини.
[3] Nodus (лат.) – Узи, вузол, союз.