ГЛАВА 14. СПРАВЕДЛИВА МІСТЬ.

“14 серпня 1720 року.

Зі стрімкістю, яка часто притаманна працьовитій мурасі, що безперервно жадає добути щось корисне не тільки лише для себе, а й для своєї сім'ї, вугільного кольору пацюк, трохи раніше досконало вивчивши всі особливості цієї брукованої вулиці Марселя, немов британський моряк усі відмінні риси шляху з туманного Альбіону до Калькутти, міста Спецій, все більше й більше наближався до того самого нудотного запаху, який невтомно випромінювала вже вдосталь згнила пеларгонія, чиє забарвлення раніше, до теперішнього стану тієї квітки, цілком було схоже на рубінове забарвлення вина з печер Сомюра – він біг на запах гнилі з такою ж радістю і тієї ж години з такою ж постійністю, з якими смаглява бджола підіймається на стебло несамовито запашної квітки: справді, цей надзвичайно рухливий пацюк, сам того анітрохи не усвідомлюючи, і справді, був свого роду працьовитою бджолою, проте, на відміну від другої, перша являла цьому світу аж ніяк не солодкість, але неописувану гіркоту, яку, необхідно визнати, нинішні мешканці Мессалії зуміли значною мірою відчути – він працьовито, але несвідомо, на відміну від тієї ж бджоли, виробляв аж ніяк не мед, але бубонну чуму. Успішно долаючи мовчазні, похмурі простори вищезгаданої марсельської вулиці, той чорний пацюк з особливою, надзвичайно тяжкою старанністю наразі боровся зі своїми хаотично переплетеними думками, які були цілком присвячені осягненню причини появи такого солодкого для його нюху запаху, а також, що не менш важливо, і джерела цих летючих речовин – він боровся з ними так само завзято, як колись відомий Лаокоон опирався волі надзвичайно отруйних, проте від того аж ніяк не невразливих, довгоязиких змій.

Квапливо проникнувши через вже звичний його єству лаз у надра надзвичайно темного, сирого будинку, вищезгаданий пацюк вугільного кольору раптово почув чіткий, тонкий голос, який належав ні кому іншому, окрім як людській істоті жіночого роду – то була надзвичайно непоказна господиня цього будинку. За природою своїх занять вона була відносно успішною булочницею – була такою до того самого часу, коли в кварталі, де вона мешкала та провадила свою діяльність, не з'явився молодий, проте аж ніяк не недосвідчений, булочник: з появою того в цій місцевості її успіх розтанув з такою ж швидкістю, з якою танула низькоякісна олія в її домі – з кожним днем вона все більше й більше усвідомлювала природу цієї втрати. І що ж вона зробила? Невже вона намірилася, за допомогою копіткої та чесної праці, його повернути? Ні! Вона почала негайно розпускати брехливі чутки про цього молодого булочника – вона намірилася знищити, поранити його репутацію. Її неприборкана мова була така багата на лихослів'я на адресу булочника, що так стрімко здобув популярність і визнання, що єдиним, досить доречним, порівнянням, яке здатне було прокинутися у всякому людському розумі в миті створення та почуття їх, було зіставлення її мови з балантиною роттердамського негоціанта – вона була невичерпна! Чи могла, чи здатна була вона пробачити йому цей успіх? Безумовно, що ні! Вона була самолюбна й марнославна, немов католицький вікарій! Будучи єдиною успішною в цьому кварталі булочницею, безумовно, до появи того молодого булочника, вона нерідко являла своє самолюбство й марнославство своїм жебракам і менш заможним, ніж вона, покупцям – з покупцями ж заможними та жінка була люб'язна й надзвичайно стримана: залежно від обставин, погляди, думки та слова цієї булочниці переходили з одного боку в бік інший з такою ж стрімкістю, з якою, після руйнування Фригійського Королівства, переходила з рук у руки Франція, незмінно втрачаючи при кожному, такому блискавичному переході, частинку свого єства.

Необхідно зазначити, що той вороний пацюк, який був не більше й не менше, ніж постійним гостем у цьому будинку, у домі непоказної булочниці, вже суттєвою мірою зумів вивчити господиню цього вмістилища не тільки лише фізичного бруду, а й бруду духовного – він любив цей будинок, він був йому до душі, якщо той і зовсім здатен був мати душу: проте, незважаючи на це, дещо йому, все ж, не подобалося в цій обителі морального й тілесного бруду – це був голос господині цього будинку. Він завжди, воістину, завжди справляв паралізуючий ефект на цього, перманентно ненаситного, пацюка – цей голос, і справді, був надзвичайно огидний, але… але ще більш огидним, ніж той голос, був сміх булочниці: в мить ока він безпричинно з'являвся і так само безпричинно зникав, незмінно залишаючи після себе надзвичайно болісний, дзвінкий різь – нерідко цей пацюк думав, що володарка того сміху блискавично занурюється в той самий стан, який іменується представниками людського роду епілепсією. Зараз же цей сміх звучав вдвічі неприємно для його слуху. Незважаючи на чималу прихильність до господині цього будинку, цей темноликий пацюк квапливо сховався під невисокими ніжками спочатку бежевого столу – він прагнув якомога далі віддалитися від того самого єства, яке так нещадно випромінювало вищезгадані імпульси. Він не знав людської, незримої природи цього єства, але навіть у ці миті, перш приваблива його природа фізична булочниці, нині пробуджувала в ньому чималу огиду – що ж було, якщо б той пацюк здатен був ґрунтовно й глибокодумно розмірковувати? Він осягнув би, що та булочниця, будучи надзвичайно непоказною, вважала себе найчарівнішою жінкою Марселя! Він осягнув би, що та булочниця, виготовляючи неякісні борошняні вироби, сприймала себе, як найбільш майстерну й найбільш вмілу булочницю в усьому Марселі! Вона нездатна була осягнути справжню дійсність – у тих же випадках, коли вона її осягала, вона нездатна була з нею змиритися. Вона заздрила всім іншим булочникам, а особливо ж – молодому булочнику! Її життя цілком складалося із заздрості! Не в силах створити щось чарівне й щось велике, вона з незмінною радістю насолоджувалася невдачами інших людей. Нічого не домігшись у цьому житті, вона з неописуваною несамовитістю бажала зла всім, хто був значно успішніший за неї. Вона, щодня одягаючи на свою голову неохайний чепчик, безперервно вважала, ніби на її голові перебуває аж ніяк не неохайний чепчик, але надзвичайно сяюча корона – її самолюбство і її зарозумілість підносили її вище небес, проте ж її руки щодня перебували в борошні. У певний момент свого життя, з невідомих причин, вона перестала ставитися до людей з належною повагою, за що й була покарана сама ж собою, а вірніше тими самими законами, які є невід'ємною складовою Всесвіту. Але чи була вона такою в усьому? Безумовно! У житті моральному вона була такою ж, як і в житті фізичному – подібно до Пасіфаї, на догоду пристрасті вона блискавично відкинула розум! Однак же, незважаючи на подібний спосіб життя, вона нічого так не бажала, як скріпити своє єство з єством іншим узами Гіменея – у цій властивості вона цілком була схожа на відомого Йохана Ван Олденбарневелта.